Читати книгу - "Любов і піраньї"

або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанту наразі не було…

Поки що я не скажу, що тоді вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.

Резюме до цього розділу:

Всі чоловіки — козли. Просто кожен по-своєму.

Розділ третій

Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

…Наполягають на тому, що подорож — це спосіб досягти якогось захопливого фінішу, і тому хвилювання й небезпеки дороги варто звести до мінімуму. Увічнюють хибне твердження про те, що сама по собі мандрівка нічого не значить.

Чак Паланік, «Рент: Усна біографія Бастера Кейсі»

…Подорож відкрила мені очі на одну важливу річ: утікати від проблем у буквальному сенсі слова — дуже допомагає.

Алекс Гарланд, «Пляж»

Вечір 4 листопада…

За четверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці була ще Віка, Ігорова дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який ніякого відношення до Ігоря не мав. Він просто проїжджав поряд і мав при собі п’ять пляшок пива.

Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишно-розлогі, але переважно порожні і навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру та тонко нарізані кружальця ковбаски розходились по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти і під супровід дружьного плямкання опинялись у шлунках.

Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Абсолютно випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу — день, коли в Лізі Чемпіонів відбуваються матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасно не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій закінчиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного «заморського» гранда — міланський «Інтер».

О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали у Дімона пиво і перекочували в іншу кімнату — кімнату з телевізором, приготувавшись дивитися футбол. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника. І тільки Віка сказала, що їй нудно, після чого ми відправили її прибирати стіл і мити посуд.

На двадцять шостій хвилині під наші знавіснілі крики «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко заклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Цілих п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.

Незабаром розпочалась друга половина матчу. Грали команди на рівних, одначе напруга наростала. Гравці «Інтера», намагаючись відігратися, нарощували тиск, все більше відтісняючи «Динамо» до воріт.

Перед тим, як розказувати далі, я хочу запитати: друзі, ви пригадуєте цей матч з «Інтером»? Клятий матч третього туру Ліги Чемпіонів у середу 4 листопада 2009 року…

Другий тайм добігав кінця, йшла вісімдесят п’ята хвилина поєдинку. Було видно, що гравці «Динамо» потомилися, через що припускались чимало дрібних і зовсім необов’язкових помилок, однак і міланці добряче захекались. Останні хвилини гри тягнулись немислимо довго, проте «наші» трималися, а табло незмінно показувало приємне 1:0 на користь київської команди. До перемоги було, як то кажуть, рукою подати.

Від пекельного напруження нам відібрало мову, а про Ігоря і його день народження забули й думати. У повній мовчанці ми додивлялись останні вирішальні хвилини, нервово вчепившись хто у що гаразд: дехто тримався за ніжку стола, інший обплітав руками чарку, а хтось панічно чіплявся за руку сусіда.

— Та всьо, пацани! — несподівано закричав Алекс (певно, нерви не витримали). — Їм кранти! «Динамо» їх порве! Хана тому «Інтеру». Давайте, за перемогу!

Хлопець ухопив до рук келишка з коньяком і нетвердим порухом підняв його над головою. Посоловілі очиська задерикувато зблискували.

Гріх було пропускати такий тост, тож, аби не наврочити, ми тут таки похапали чарки до рук і переправили їхній вміст у горлянки. І саме в цей момент скоїлось непоправне — трах-бах! — дві філігранні передачі в один дотик, і Дієго Міліто, нахабна міланська морда, прискакавши до штрафного майданчика аж із середини поля, з усього маху засадив м’яч у «наші» ворота. Ледь не порвав сітку, неандерталець такий.

Гіркота від коньяку змішалася з гіркотою образи. Хвилинна гранітна тиша, здавалося, заглушила навіть розчарований гугіт стадіону, що линув з телевізора. А тоді почалось…

— Ай-яй-яй!

— Ну як так?! — не стримався хтось ліворуч від мене. — Лишалося ж зовсім трохи!!!

— Вони так завжди! — підтакнули справа. — Потолоч!

— Нема характеру в команди! Нема і все!

— Таки нема…

— Мудаки!

Аж тут Алекс вдруге піднісся над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.

— Та що ви таке говорите, пацани! — дорікнув він. — Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці — нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі — чудовий результат. А тому — давайте вип’ємо за нічию і за наступні перемоги! — Алі знову підняв повну чарку над головою.

— Твоя правда, чувак, — розважливо погодився я. — Нічия — достойний результат. За нічию!

І що ви гадаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій додатковій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… В результаті чого на табло висвітилось дуже неприємне «1:2». Ми всі глипали на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.

Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній коньяковій каламуті. І тоді Саня прохрипів:

— Ось тепер, пацани, ми напиваємось…

І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…

* * *

Ранок 5 листопада.

Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. У той же час я напрочуд ясно відчував, що крім шпаркого й смердючого похмілля мене пронизує