Читати книгу - "Коли впаде темрява"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 123
Перейти на сторінку:
майже порожній

Отже, Емілі Овенсбі пробігла під'їзною алеєю, відтак униз пагорбом до закусочної «Квік-Пік», а далі по треку Південно-Клівлендської філії Асоціації юніорів[8]. Вона прибігла до готелю «Моріс». Вона вихопилася із заміжнього життя, немов та жінка, що раптом наважилась попустити собі й рішуче випурхнула зі своїх сандалій. Далі вона домчала (за допомогою Південно-західних авіаліній) до Форт-Маєрсу[9] у Флориді, де орендувала авто, й поїхала звідти на південь, до Нейплза[10]. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній під пекучим червневим сонцем. Дорога простяглася на дві милі паралельно до острівного пляжа — від підйомного моста до відрізка батькової під'їзної алеї. Там стояла вбога на вигляд, давно не фарбована халупа — з блакитним дахом і облупленими блакитними віконницями зовні, однак затишна і з кондиціонером.

Коли вона вимкнула двигун «ніссана», залишилися тільки звуки хвиль, що билися об порожній пляж, та десь неподалік раз у раз скрикувала ух-ох, ух-ох якась стривожена пташка.

Ем поклала голову на кермо машини й проплакала п'ять хвилин, виливаючи з себе всю напругу й жахи, що назбиралися в ній за останні півроку. Принаймні намагалася це зробити. В межах чутності тут не було нікого, окрім того птаха з його ух-ох. Нарешті виплакавшись, вона зняла майку і ретельно витерла все: шмарклі, піт і сльози. Витерла лице і верх грудей, котрі ховалися під простим сірим спортивним ліфчиком. Відтак рушила до будинку, під підошвами її кросівок рипіли мушлі й уламки коралів. Нахилившись дістати ключ зі схованки під незважаючи-ні-на-що-чарівним садовим гномом у вилинялому червоному капелюшку, вона усвідомила, що вже понад тиждень не відчуває звичного головного болю. Це її особливо втішило, зважаючи на те, що пігулки «Зоміг» залишилися за тисячу миль звідси.

Через п'ятнадцять хвилин, одягнена в шорти й батькову стару сорочку, вона вже бігла пляжем.

* * * * *

Протягом наступних трьох тижнів її життя набуло абсолютної простоти. На сніданок вона пила каву й помаранчевий сік, на ланч з'їдала величезні порції зеленого салату, а в обід жадібно наминала страви від «Ставфер»[11], зазвичай макарони з сиром або зварені шматки телятини з тостами у фірмовій упаковці — це їдло її батько називав гівном на паличці. Та їй потрібні були вуглеводи. Вранці, коли ще було холодно, вона бігала по пляжу босоніж, смугою припливу, там, де сирий пісок був щільним і здебільшого без мушлів. У післяобідній час, коли ставало спекотно (і часто дощило), вона бігала по тінистій майже на всьому її відтинку дорозі. Траплялося, вона промокала до нитки. У таких випадках вона бігла крізь дощ, часто усміхаючись, іноді навіть регочучи, а повернувшись, роздягалась у передпокої і кидала вимоклий одяг у пральну машинку, яка — так зручно — знаходилась лише за три кроки від душу.

Спершу вона пробігала дві милі пляжем і милю по дорозі. Через три тижні вона вже долала три милі пляжем і дві по дорозі. Расті Джексон любив називати свою острівну криївку Солом'яним Куренем[12], чи то за якоюсь старою піснею, чи ще з іншої причини. Будиночок стояв наприкінці північного краю острова, на Вермільйоні більше не було нічого схожого на нього, бо решта будівель належали багатіям та супербагатіям, а на самісінькому південному кінці були три маєтки багатих аж до абсурду господарів. Іноді, коли Ем бігла по дорозі, повз неї проїжджали вантажівки з ґрунтообробним знаряддям, а легковики дуже рідко. Всі будинки, повз які вона бігала, стояли зачинені, під'їзні алеї до них — завішані ланцюгами, і такими вони залишаться щонайменше до жовтня, коли сюди потроху почнуть напливати власники. Вона почала придумувати їм назви: той, що з колонами, отримав ім'я Тара[13]; той, що стояв за високою огорожею з залізних шпичаків, став зватися Клаб Фед[14]; великий, що ховався за бридкою стіною з сірого бетону, став називатися Дотом. Єдиний з них невеличкий, затінений пальмами мандрівників і пальметами[15], вона назвала Хатинкою Тролів — його сезонні мешканці, як вона собі уявляла, харчуються печивом «Троль Гаус»[16].

Іноді на пляжі вона бачила волонтерів-екологів з «Черепахового дозору», а невдовзі вже могла й вітатися з кожним на ім'я. І, пробігаючи повз них, чула навзаєм: «Йо, Ем!» Більше там майже ніколи нікого не бувало, хіба що одного разу над нею з дзижчанням завис вертоліт. Його пасажир, юнак, нахилився і помахав їй рукою. Ем помахала йому у відповідь, її обличчя було надійно приховане козирком каскетки з логотипом команди «Семіноли» Флоридського штатного універу.

Їжу купувала вона у «Пабліксі»[17] — по федеральній трасі №41 за п'ять миль звідси. Вертаючись додому, часто зупинялася біля букіністичної крамниці Бобі Трікета, яка була куди більшою за батьків будиночок, хоча, зрештою, такий самий курінь. Там вона купувала старі кримінальні романи Реймонда Чендлера[18] та Еда МакБейна[19] в паперових палітурках, із засмальцьованими до брунатності кутиками пожовклих сторінок, і пахли вони так солодко й ностальгічно, як той старезний фургончик «форд» з дерев'яним кузовом, що вона його одного разу зустріла на трасі №41; на даху в нього ще були прив'язані два садові стільці, а ззаду стирчала добряче побита серферська дошка. Їй не було потреби купувати Джона Д. МакДоналда[20]; батько запакував його книжками цілі полиці, які сам колись змайстрував із ящиків з-під помаранчів.

Наприкінці липня вона пробігала шість, а інколи й сім миль щодня, циці в неї стали не більшими за шишечки, і дупця майже зникла, а на двох, до того порожніх полицях у батьковій хаті вишикувалися томики з назвами на кшталт «Мертве місто» чи «Шість негарних речей»[21]. Ввечері у неї ніколи не вмикався телевізор, навіть заради прогнозу погоди. Не вмикався й батьків старий комп'ютер. Жодного разу вона не купила якоїсь газети.

Батько телефонував їй що два дні, але перестав питати, чи не бажає вона, щоб він «вирвався» з роботи до неї, після того як вона пояснила, що, коли буде готова з ним побачитися, сама йому про це скаже. Наразі, сказала вона йому, в неї нема суїцидальних настроїв (це було правдою), нема навіть депресії (неправда) і вона добре їсть. Для Расті цього було достатньо. Вони завше були щирими одне з одним. Також вона знала, що влітку в нього завжди багато справ — все, що неможливо зробити, коли в кампусі (котрий він завжди називав заводом)вирує юнацтво, мусило бути зроблене між 15 червня й 15 вересня, коли там не

1 ... 12 13 14 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли впаде темрява», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли впаде темрява"