Читати книгу - "Безсоння"

в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.

— Дякую за турботу, — сказав він. — Чи не хочеш пройтися трохи зі старим приятелем?

— Спасибі, але я зібралася в центр. У «Швейне колесо» завезли чудову рожеву шерсть, а я вже давно мрію зв’язати шалик. Скоро прийде мій автобус.

Ральф посміхнувся. Він знову глянув на хлопців, що гралися в парку, і в цей момент хлопчина з екстравагантним вогненно-червоним чубчиком ринув уперед… Але з голосним стуком урізався в одного з гравців оборони — кетчера.[6] Ральф закліпав, передбачаючи появу машини швидкої допомоги із увімкненою сиреною й блимавкою, але хлопчисько з морквяним їжачком, сміючись, підхопився на ноги. Він перекинувся кількома словами з нападником, і гра відновилася.

— Тобі хотілося б знову стати молодим, Ральфе? — запитала Луїза.

— Іноді, — відповів він. — Але найчастіше це здається мені непосильним. Приходь увечері, Луїзо, побалакаємо трохи.

— Прийду, — кивнула жінка, і Ральф рушив по Гарріс-авеню, відчуваючи на собі погляд її прекрасних очей і щосили намагаючись триматися прямо. Здається, йому це вдалося, щоправда, на превелику силу. Ніколи раніше він не відчував такої втоми.

Розділ другий

1.

За годину після розмови з Луїзою Ральф домовився про візит до лікаря Літчфілда. Реєстратор оксамитовим сексуальним голосом повідомила, що може записати містера Робертса на десяту ранку наступного вівторка, якщо його влаштовує цей час, і Ральф погодився. Повісивши трубку, він пройшов у вітальню, сів у крісло біля вікна, з якого відкривався вид на Гарріс-авеню, і подумав про те, як спочатку доктор Літчфілд лікував пухлину Керолайн за допомогою тиленолу-3 і брошурок, що популяризують різні техніки розслаблення. Він згадав те, що завважив в очах Літчфілда, коли діагноз підтвердився… Провину й тривогу.

З «Червоного яблука» вибігла зграйка дітлахів зі жменями цукерок і пакетиками чіпсів. Діти поспішали до школи. Спостерігаючи за тим, як вони, осідлавши велосипеди, поринають в опівденну спеку, Ральф подумав, як і завжди, коли згадував про погляд доктора Літчфілда, що це не справжній спогад.

«Справа в тому, друже, що ти хотів би, щоб Літчфілд мав стривожений вигляд… Але, що ще гірше, тобі хотілося б бачити його винуватим». Цілком можливо, що це так, цілком може бути, що Карл Літчфілд незлецький чолов’яга і лікар-чудотворець, але все ж за півгодини Ральф знову телефонував у приймальню доктора Літчфілда. Він пояснив дівчині із сексуальним голосом, що, звірившись зі своїм календарем, зрозумів, що не зможе прийти у вівторок о десятій ранку, тому що в нього вже призначена зустріч на цей день, а він про це геть забув.

— Пам’ять почала підводити. — Ральф винувато кашлянув.

Реєстратор запропонувала записатися на другу годину наступної середи. Ральф обіцяв зателефонувати пізніше.

«Який же ти брехун, — докоряв він собі, поклавши слухавку і знову влаштовуючись у кріслі. — Адже ти не збираєшся звертатися до нього».

Саме так Ральф і вирішив. Звичайно, лікар Літчфілд не втратить через це сон; швидше за все, він узагалі не пам’ятає Ральфа — на одного старого дивака менше, ото й усе.

«Добре, але що ж ти збираєшся робити зі своїм безсонням, Ральфе?»

— Півгодини сидіти нерухомо, слухаючи класичну музику, — відповів він уголос. — Треба тільки купити підгузки, якщо раптом захочеться до туалету.

Розсміявшись, Ральф неприємно здивувався. У своєму сміхові він уловив істеричні нотки, які так не сподобалися йому, — якщо вже казати чесно, це було жахливо. Потрібен був час, перш ніж він зміг заспокоїтися. Ральф мав намір дослухатися до поради Гамільтона Дейвенпорта (на щастя, поки що він цілком може обходитися без підгузків), як раніше він уже перепробував чимало методик добросердих знайомих. Він згадав про свій перший bona fide[7] народний метод і посміхнувся.

Це було ідеєю Мак-Ґоверна. Якось увечері той сидів на веранді й, побачивши Ральфа, що повертався з «Червоного яблука» зі спагетті й соусом, багатозначно глянув на сусіда, поклацав язиком і скорботно похитав головою.

— І що це має означати? — поцікавився Ральф, сідаючи поруч. На вулиці маленька дівчинка в джинсах і завеликій білій футболці стрибала через скакалку, наспівуючи щось у сутінках.

— Це означає, що вигляд у тебе загнаний і нікудишній, — сказав Мак-Ґоверн. Великим пальцем він зсунув панаму на потилицю і ще уважніше глянув в очі Ральфа. — Ти й далі погано спиш? — Помовчавши кілька секунд, Мак-Ґоверн знову заговорив, і тепер голос його звучав з абсолютною, майже апокаліптичною переконаністю. — Віскі — ось відповідь, — констатував він.

— Вибач, я не зовсім розумію…

— Відповідь на твоє безсоння, Ральфе. Я не стверджую, що ти повинен купатися в ньому — такої необхідності немає. Просто змішай столову ложку меду та півчарки віскі й випий за п’ятнадцять-двадцять хвилин перед сном.

— Гадаєш, допоможе? — з надією запитав Ральф.

— Особисто мені це допомогло. Після сорока в мене виникли серйозні проблеми зі сном. Оглядаючись зараз на ті часи, я думаю, що це була криза переломного віку — півроку безсоння й рік депресії на мою лису голову.

Хоча у всіх прочитаних Ральфом книжках стверджувалося, що спиртне, незважаючи на його помилкову популярність, аж ніяк не панацея від безсоння — іноді проблема навіть загострюється, — Ральф однаково спробував. Він ніколи не був любителем спиртного, тому півчарки, рекомендовані Мак-Ґоверном, зменшив до чверті, але за тиждень без відчутних результатів перейшов до цілої чарки… А потім і до двох. І коли якось уранці Ральф прокинувся о четвертій двадцять дві ранку з головним болем і неприємним присмаком віскі в роті, він зрозумів, що вперше за останні п’ятнадцять років страждає від похмілля.

— Життя занадто коротке, щоб витрачати його на таке лайно, — оголосив він порожній кімнаті, і це стало кінцем великого експерименту з віскі.

2.

«Добре, — подумав Ральф, дивлячись на безладний потік відвідувачів, що входили й виходили з «Червоного яблука». — Ситуація така: Мак-Ґоверн стверджує, що вигляд у тебе нікудишній, а нині зранку ти взагалі ледь не знепритомнів і не впав до ніг Луїзи Чесс, — і після всього цього ти все-таки скасовуєш візит до старого сімейного лікаря. То що далі? Пустиш усе на самоплив? Хай буде все як є?»

У цій ідеї був якийсь чар східного фаталізму — доля, карма і таке інше, — але йому було потрібно щось більше, аніж зачарування, щоб витерпіти довгі ранкові години. У книжках мовилося, що багатьом людям цілком вистачає трьох-чотирьох годин сну. Дехто навіть задовольняється двома годинами. Таких було трохи менше, але ж