Читати книгу - "Таємничий лицар"

відтяг від пані. Той відчайдушно хвицявся ніжками, а Дунк тяг його до дверей, аби викинути геть, коли раптом побачив драконяче яйце.

За наказом пана Маслоплава яйце поклали на чорну оксамитову подушку на мармуровому підвищенні. Воно було набагато більше, ніж куряче, хоча й не таке велике, як він спершу гадав. Поверхню вкривали крихітні червоні лусочки — у світлі свічок та каганців вони сяяли, мов самоцвіти. Дунк упустив карлика на підлогу і підняв яйце, аби потримати хвильку. Воно було важче, ніж він гадав. «Таким можна голову комусь розбити, а шкаралупа й не трісне.» Луска під пальцями була гладенька, темно-червоне забарвлення сяяло та переливалося, коли він повертав яйце у руках. «Кров та вогонь» — подумав він, але на яйці траплялися ще й золоті цяточки, і завитки чорні, мов ніч.

— Гей, ти! Що це ти робиш, добродію?

На нього витріщався лицар, якого він не знав: дебелий чоловік з вугільно-чорною бородою та чиряками на обличчі. Але здригнутися його примусив голос: басовитий, лютий. «Це він, отой чоловік з Пиком у дворі» — зрозумів Дунк. А чоловік тим часом наказував:

— Поклади яйце. Буду вдячний, якщо ти прибереш свої бридкі пальці від скарбу його вельможності. Або ж, Седмицею присягаюся, пошкодуєш.

Лицар був значно тверезіший за Дунка, тому послухатися наказу видалося доречним. Дунк обережно поклав яйце на подушку і витер пальці рукавом.

— Я не бажав нічого поганого, пане.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» А тоді проштовхався повз чорнобородого геть із опочивальні.

На сходах галасували: чулися радісні вигуки, дівоче хихотіння. То жінки тягнули пана Маслоплава до його молодої. Дунк не бажав стрічатися з ними, тому пішов нагору, а не вниз, і опинився на даху башти під зірками. Навколо нього розливалося бліде сяйво замку в місячному світлі.

Дунка паморочило випите вино, і він сперся на поручень. «Чи мене зараз знудить? Навіщо я чіпав те яйце?» Він пригадав лялькову виставу Тансели і дерев’яного дракона, який спричинив увесь той клопіт в Ясенброді. Від цих спогадів Дунк, як завжди, відчув себе винуватим. «Аби врятувати ногу заплотного лицаря, загинуло троє добрих воїнів.» Якесь безглуздя. «Вчися на своїх помилках, бовдунк. Не таким, як ти, мішатися до справ із драконами чи їхніми яйцями.»

— Наче виліплений зі снігу.

Дунк обернувся. Позаду стояв усміхнений Ян Скрипаль у шовках та парчі.

— Хто виліплений зі снігу?

— Замок. Білий камінь під місячним сяйвом. Ви колись бували на північ від Перешийку, пане Дункане? Я чув, там сніжить навіть улітку. Вам доводилося бачити Стіну?

— Ні, мосьпане. — «Чого це він про Стіну?» — Але ми саме туди їдемо. Ми з Яйком. На північ, до Зимосічі.

— От би й мені з вами. Ви б мене провели.

— Провели? — Дунк вишкірився. — Та вона ж стоїть на кінці королівського гостинця. Тримайтеся дороги, їдьте на північ, і не проминете.

Скрипаль засміявся.

— Мабуть, не промину… хоча ви, мабуть, здивуєтеся, чого тільки люди не минають.

Він підійшов до поручнів і роздивився навкруги замку.

— Кажуть, на півночі живуть дикі люди, а в лісах повно вовків.

— Га? Мосьпане, що привело вас на дах?

— Мене шукав Алин, але я не бажав, щоб мене знайшли. Він, той Алин, стає нудний і нав’язливий, як нап’ється. Я бачив, як ви втекли з тієї пекельної опочивальні, і утік слідом за вами. Я випив забагато, але не стільки, щоб мені стало духу витримати вигляд голого Маслоплава.

Він загадково посміхнувся до Дунка.

— Я бачив вас уві сні, пане Дункане. Ще перед тим, як побачив на власні очі. Тому на дорозі я одразу вас упізнав, наче старого друга.

Дунка охопило дивне відчуття: таке вже траплялося раніше. «Ви мені снилися, казав той. Мої сни не схожі на ваші, пане Дункане. Мої справджуються.»

— Бачили мене уві сні? — промимрив Дунк нерозбірливим від вина голосом. — У якому сні?

— Ось якому, — відповів Скрипаль. — Я бачив вас у білому з голови до п’ят, а з ваших широких плечей спадало біле корзно. Ви були Білим Мечем, пане, присяжним братчиком Королегвардії, найславетнішим лицарем Семицарства, і жили задля того, щоб захищати вашого короля і служити йому.

Він поклав руку на Дункове плече.

— Вам снився той самий сон. Я знаю це.

Це була правда. «Першого ж разу, коли старий дав мені потримати свого меча.»

— Кожний хлопчик мріє служити у Королегвардії.

— Але тільки семеро з них, виростаючи, вдягають біле корзно. Чи не хотіли б ви стати одним з таких хлопчиків?

— Я? — Дунк випростався з-під паничевої долоні, яка м’яла йому плече. — Може, й так. Або ні.

Лицарі Королегвардії вступали на службу до кінця життя, присягалися не мати дружин, не володіти землею. «Я ще можу колись знайти Танселу. Чому мені не можна мати дружину і синів?»

— Мої сни нічого не важать. Тільки король приймає до Королегвардії.

— Тоді мені, мабуть, доведеться забрати собі престол. Але це трохи важче, ніж навчити вас грати на скрипці.

— Та ви п’яні.

«Еге ж, кпинить ґава на крука — чорним пір’ям доріка.»

— На диво п’яний, просто на диво. Від випитого вина усе здається можливим, пане Дункане. Ви б виглядали у білому, як бог, кажу вам напевне, але якщо ви не любите цей колір, то може, полюбите княжий титул?

Дунк засміявся йому в обличчя.

— Та ні, я б краще розправив великі блакитні крила і полетів. Одне незгірш від іншого. І справдиться так само.

— Тепер ви з мене глузуєте. А справжній лицар ніколи не глузує зі свого короля.

Скрипаль казав так, наче його образили.

— Гадаю, ви матимете більше віри моїм словам, коли побачите, як налупиться дракон.

— Налупиться дракон?! Живий дракон? Просто тут?

— Я бачив це уві сні. Цей білий замок, вас. Яйце, з якого вийшов дракон. Я бачив усе це уві сні. Так само, як колись побачив братів, що лежали мертвими. Їм було дванадцять років, а мені усього сім, отож вони сміялися з мене. А потім померли. Зараз мені двадцять два, і я вірю своїм снам.

Дунк згадував інший турнір, прогулянку під м’яким весняним дощем з іншим принцем. «Мені наснилися ви і мертвий дракон» — казав йому Яйків брат Даерон. — «Велетенське чудовисько, могутнє, з крилами, які б могли накрити оцю луку. Він звалився просто