Читати книгу - "Таємні стежки"

і добру піч, ми вас підтримаємо. — Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. — Ідіть!

Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття — все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.

Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…

Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.

— Едуард?

— Так.

— Це я, Юргенс.

— Слухаю.

— Що за будівництво починається навпроти мого будинку?

— Навпроти твого? на Садовій?

— Так-так, на Садовій, сорок два.

— Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.

— А все ж таки?

— Пекарню будуватимуть у підвалі.

— Це справа далекого майбутнього?

— Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.

— Будівники підозрінь не викликають?

— З якого боку?

— Так… взагалі…

— Немовби, ні.

— Ну, от і все.

— Будь ласка.

Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину

З нього вилізла бляшана труба. Друге вікно закрили зсередини фанерою. Високий хлопець розвантажив підводу, сів на передок і, смикнувши віжками, виїхав з двору.

В будинку під номером сорок два по Садовій вулиці кипіла робота. У підвалі невтомно працювали три чоловіка. День тут починався вдосвіта і закінчувався пізно вночі. Старик Курдюмов уже склав піч, залишалося лише вивести комин. Було готове й корито для тіста. Невистачало тільки стелажів, столів, форм. Підлогу прибрали, підмели. Навісили троє дверей з міцними замками. На стелі закріпили дві «летючі миші», які освітлювали невеликий підвал.

Сьогодні майбутні пекарі зібралися раніше, ніж звичайно. Тризна закрив зсередини двері і сказав:

— Ну, пішли!

Він узяв ліхтар і попрямував у дальній куток підвалу

За ним рушили Курдюмов і Швидков, несучи маленькі ломики і саперні лопати.

Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.

Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.

Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях — в середині і в кінці — він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.

Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили тунель у тому місці, де він проходив через міцний кам'яний фундамент будинку Юргенса. Прохід треба було прорити безшумно, щоб звуки не дійшли до жильців будинку, і друзі, збиваючи руки до крові, годинами видирали сковані цементом шматки бутового каменю, перш ніж добралися до невеликого підпілля будинку.

… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.

На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.

Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.

Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації — виконане.

VIII

Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка — підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.

Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.

— У тебе багато роботи? — спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.

Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.

— Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.

Ашингер підняв брови.

— Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…

Юргенс іронічно посміхнувся.

— Наша мета — це не мета сорок першого року…

Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.

Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини — рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?

Юргенс запропонував повечеряти.

Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.

Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.

— Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? — поцікавився Ашингер.

— Здадуться для майбутнього — для нової, післявоєнної обстановки.

— Кому?

— Звичайно, не більшовикам.

— Ти оптиміст, Карл.

— Хіба це погано?

— Можливо, що й не погано, — відповів Ашингер, — але в такий час, коли на фронті поразка слідує за поразкою, не все виглядає так весело, як хочеться і здається.

Він підніс до очей бокал і подивився крізь вино на світло. Потім, після паузи, спитав, чи давно Юргенс мав лист від дружини.

Останнього листа від Гертруди Юргенс одержав з півмісяця тому.

— Як вона?

— Хвалитися нема чим.

— Треба діяти, Карл.

— А саме?

— Необхідно виїхати з Німеччини — заради Гертруди, заради Рози. Зараз виїзд не становитиме особливих труднощів, але може наступити час, коли він буде виключений. Ти спитаєш: куди? І на це можна відповісти. Поки що є вибір: Іспанія, Португалія, на гірший випадок — Південна Америка. Там можна влаштувати