Читати книгу - "Армагед-дом"

яких самотнє дівча на вулиці — справжня знахідка…

Батько недооцінював ситуацію. Не війна, ні. Але гірше за війну. Добре, що мама багато чого не знає…

Але скоро дізнається, й тоді Лідку перестануть випускати навіть у ліцей.

Вона поспіхом рушила до виходу з подвір’я; на вулиці, серед дорослих, було значно спокійніше. Потім залюднена станція швидкісного трамвая, потім привілейований квартал із патрулями. Відносно безпечний шлях.

Лавка, протерта штанями місцевої молоді, тепер була порожня. Підозріло порожня; і ще підозрілішим було те, що за два кроки від неї, на місці колишньої дитячої пісочниці, сиділа просто на землі незнайома дівчинка.

Лідка спершу притишила ходу, потім знову наддала в ноги. Дурних нема. Заводити розмову з незнайомцями, особливо якщо вони сидять на землі, безвладно схиливши голову…

Погано, що вона сидить так близько до стежки. Лідка подумала, чи не зробити коло, та потім засоромилася.

Дівчина підняла голову й подивилася… ні, не на Лідку. Крізь неї. Обличчя в дівчини було синюшне, а очі великі й безтямні, але не це злякало Лідку.

Дівчина на землі виявилася Свєткою з четвертого поверху. Зовсім незнайомою Свєткою, в подертій кофті з чужого плеча, з чужим відстороненим поглядом.

Лідка сповільнила крок.

— Свєто…

Відповіді не було й не могло бути. Светка знову схилила голову на груди. Потім м’яко повалилася на спину, перекотилася на бік і завмерла в утробній позі, підібгавши коліна до живота.

Лідка роззирнулась. Вікна двох великих будинків виходили на цей майданчик, і Свєтчині вікна теж, і можна кинути у вікно камінець, але до четвертого поверху Лідка не докине…

Лідка вагалася рівно одну хвилину. Очунявши, Свєтка не подякує за таку «допомогу», але гірше буде, якщо її підбере патруль… І взагалі, вона може померти…

Бігом — у під’їзд. Біля своїх дверей Лідка трохи пригальмувала — може, передоручити мамі? Але тоді її точно перестануть випускати. Коли побачать ЦЕ не в газеті, а зовсім поруч, усього лиш на поверх вище…

Дзвонити у Светчині двері довелося довго, Лідка вже зневірилася, вирішила, що нікого немає вдома.

Після довгих невиразних хто-тамів двері відчинила Свєтчина мати. Лідка відсахнулася від густого, встояного запаху, яким була сповнена квартира; пахло перегаром і чимось іще, так іноді пахне на вокзалах.

— Чого тобі? — спитала Свєтчина мати, і Лідка зрозуміла, що та ледве язиком повертає.

— Свєтці погано, — сказала вона, не заходячи в подробиці. — У дворі лежить.

— Тобто як — лежить?! — сусідка струснула головою, очі набули осмисленого виразу.

Лідка без слів махнула рукою, показуючи вниз, на подвір’я. Свєтчина мати відсторонила її і, як була, в халаті, залопотіла капцями по бетонних сходах…

За хвилину з двору залунало голосіння. Десь стукнуло вікно; Лідка почула, як на поверх нижче відчиняються її власні двері, і хтось, здається батько, виходить дізнатися, в чому річ…

Вона кинулася по сходах, але не вниз, а вгору. Дісталася до п’ятого поверху, залізною драбиною видерлася на горище; люк на дах давно був зламаний, щоб відчинити його, треба було лише правильно повернути ручку, Лідка знала як, причому знала від тієї ж Свєтки.

На даху било в очі сонце. Якби не ліс антен і сплетіння дротів, тут було б навіть чудово, а ще краще було б, якби дах не було видно з усіх боків. Пригинаючись, наче партизан, Лідка подолала відстань від люка до люка. Спробувала трохи підняти — не піддається, тут вкотре постарався двірник. От морока; добрі справи завжди караються. Та залишила б Свєтку лежати під перехресними поглядами багатьох вікон — невже ніхто не підібрав би?! Ні, побігла, задерши хвоста…

Так само навкарачки вона дісталась останнього, третього люка. Посмик, іржава ручка ледь не лишилась у неї в руках — та люк усе ж був таким ласкавим прочинитися. Радіючи своїй худорлявості, Лідка залізла в утворену щілину. Обдираючи долоні, спустилася залізними поперечинами — й облилася потом, почувши за спиною утробний регіт.

Вони стояли на сходах, перегороджуючи їх кількома рядами. А як їм інакше стояти, якщо їх шестеро, шість здоровенних лобурів, а сходи вузькі, а майданчик маленький?!

Усі вони курили, але запах від їхніх цигарок був недобрий. Неправильний запах. Лідка закашлялась.

— Тю, по дахах вештається…

— Дівко, хочеш закурити?

— Дівко, йди сюди…

За їхніми спинами були двері квартир пятого поверху. Якщо голосно закричати…

— Я йду до депутата Зарудного, — сказала вона, не впізнаючи свого голосу. — Якщо я скажу — вас усіх посадять! Ти, — вона тицьнула тремтячим пальцем, — зі сто другої квартири!

Їй випустили в обличчя струмінь солодкавого диму.

— А… Це дівка з першого під’їзду…

— То вона підстилка Зарудного?

— Ага… Мабуть.

Не було сумніву, що вилізти назад на дах вона не встигне; чиясь липка рука вхопила її за зап’ясток — у цей час на прогін нижче, на п’ятому поверсі, прочинилися двері — на ланцюжок — і верескливий жіночий голос заголосив на весь будинок:

— Ану пішли звідсіля, паскудники! Я міліцію викликаю, ясно вам? Унадилися тут кучкуватися, свині, от зараз наряд приїде!

Хлопці як один обернулися на звук; Лідка ринулась уперед і, пробивши собі дорогу поміж м’якими, ніби желейними, тілами, вирвалася на майданчик п’ятого поверху.

Двері крикливої пані з грюкотом зачинилися; Лідка вже неслася сходами вниз, їй услід летіли тюкання і нудотний масний регіт.

* * *

— Усе правильно, — сказав Славко. — Суспільство саме себе чистить. Я б не з-під поли цю погань продавав, а налагодив би випуск у промислових масштабах. Щоб у кожній аптеці — хоч лопатою греби. Усі, хто хоче, — будь ласка… Нюхати, курити, колотись. Чим швидше — тим краще. Тоді на час мриги кількість населення зменшиться. Щоб усім вистачило часу на евакуацію. Усім НОРМАЛЬНИМ людям.

— Це твій батько так думає? — тихо спитала Лідка.

Славко гмикнув:

— До чого тут батько? Батько за іміджем — гуманіст… Ну от скажи чесно: тобі цю Свєтку шкода?

Лідка замислилась. Але згадала не Свєтку, а тих хлопців на сходах. От уже кого не шкода анітрішечки. Чим швидше вони здохнуть, тим краще…

А потім згадала Славка, яким він був у Музеї. Коротко, крадькома зиркнула на депутатського сина — сказати зараз те, що крутиться на язиці? Але тоді, найпевніше, «дитячій дружбі» кінець і зустрічам із депутатом Зарудним — теж…

— А давай кінуху подивимось, — пробурмотіла вона у відповідь на його здивований погляд. — А то в мене часу мало… Обіцяла повернутися завидна.

До дня остаточного апокаліпсису, вирахуваного за методом Бродовського — Фільке, лишилося сорок пять днів.

Тепер Лідку відвозили до ліцею й забирали з ліцею.