Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

землі, — сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.

Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку — глип, а її горботки тримається хлопчик.

— Що це за дитина?

— Це твій син, Михайлик, — відповіла жінка.

Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:

— Чому ти такий зажурений?

— Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.

Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.

Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.

— Чого, дурню, свищеш? — спитав Свербинога.

— Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.

I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:

— Що ж робити — на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.

Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?

У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.

Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип — на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?

— Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! — сказав чемно.

— Прошу ближче, леґеню, — попросила його ведмедиха. — Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.

Михайлик розповів.

— Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.

Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:

— Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини — ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.

Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.

Раптом у повітрі почувся шум крил — фах-фах — фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і — у воду. Не минуло багато часу, як знову — фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.

Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип — а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:

— Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку — стане моїм братом, а як то буде хлопець — віддамся за нього.

Михайлик обізвався з-за корча:

— На тобі убрання і будь моєю жінкою!

Калинка попросила:

— Віддай мені й крила.

А Михайлик каже:

— Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.

Дівчина відповіла:

— Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.

Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.

А вона сказала:

— Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.

— Ти — мій ворог?

— Ні, я — твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац — там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.

Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев'ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.

Калинка сказала:

— Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.

Михайлик пішов у палац.

— Меш мені служити? — спитав Дундулюк.

— Так, я люблю роботу.

— То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни — одну на схід, а другу на захід. Іди!

Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.

— Я зараз прийду, — сказала Калинка.

Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.

— Чого тобі, Калинко?

— Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, — на захід. Але так, аби ніхто не чув.

Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.

Уранці Михайлик сказав своєму панові:

— Я виконав твій розказ.

— О-о, ти є моцний леґінь! — похвалив Дундулюк. — Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!

Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.

— Я зараз прийду, — мовила