Читати книгу - "Українські казки"

лісі познаходили, бо люди як довідаються, відразу здогадаються: то знак, що я гроші знайшов.

— Добре, — каже Хвеська, — нікому у світі не скажу!

А вже надвечір на селі чути галас.

— Чоловіче, я піду подивлюся, що там таке, — проситься Хвеська.

— Ет, не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи, що то за галас!

— Та то, — каже чоловік, — наш економ покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!

Чоловік це собі для сміху вигадав, а жінка вже й повірила.

— Ох, лишечко! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — так і схопилася Хвеська з місця.

— Не ходи, краще сиди вдома! — наказує Петро. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе, й мене з'їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона, терпить. Мовчить день, другий, а далі таки не втерпіла — і побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла і мовчить — хочеться сказати, та боїться.

А далі каже:

— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи до свята, та нема за що.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю!..

А Хвеська не дає їй доказати, та знову за своє:

— Ну, та, може, Бог дасть, скоро не будемо вбогі…

— Як це так? — питає кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і сказать…

— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.

— Та не знаю, як і казати, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік ні словечком прохопитися!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — запевняє кума Меланка.

— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це я вже тільки вам, та глядіть же — нікому-нікому!

Та й розказує пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумасю, чи ви чули?..

А кума Пріська пішла до куми Горпини, а та — до куми Явдохи. Отак уже все село про Петрові гроші гомонить.

Саме того дня Петро посварився за щось із Хвеською і добряче на неї нагримав. А вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так, то матимеш!..

І побігла роздзвонила по всьому селу, що чоловік її налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все…

День чи два проминуло — і вже кличуть Петра до економа. А той на нього як накинеться:

— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?

— Ні, — каже Петро, — не знаходив.

— Як же не знаходив? Та ж твоя жінка каже, що знаходив!

— А що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема, наплете!

— А покликати сюди жінку! — каже економ.

От приводять Хвеську. Економ питається:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов, паночку, знайшов!

— Ну що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?

— Та що ж, — каже той, — вона чого тільки не наплете! А ви краще спитайте її, коли це було.

— А коли це було? — допитується економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— А що далі скажеш? — питається Петро.

— Еге, що! Тепер уже не одберешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублична хмара йшла, і ми в лісі бубликів натрусили, і у вершу заєць упіймався.

— Ото слухайте, пане, що вона плете, — каже Петро. — Нехай вона ще розкаже до пуття, коли і як те було.

— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…

— А чого ж мене по селу водили? — питається економ.

— Та того, що вас ковбасами били, які ви у пана покрали…

Економ як закричить:

— Ах ти така-сяка! Як ти смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро заступився і почав просити, щоб Хвеську відпустили, бо вона не сповна розуму.

Економ подумав, подумав — і справді дурна, — та й відпустив її.

Ідуть удвох Хвеська з Петром. Він сміється собі у вуса, а вона носа похнюпила. Прийшли додому, а жінка в плач:

— Так ти, — бідкається, — мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились. А Хвеська бачить, що багато балакати — лихо, та й прикрутила собі язика.

Як баба чорта дурила

Зосталась жінка удовою і вже зостарілась. Сидить і журиться. Та, горюючи, й каже:

— Хоч би сам чорт прийшов та виорав мені ниву.

А чорт почув, перекинувся на чоловіка, до неї в хату зайшов та й каже:

— Здорова будь, бабо!

А вона йому:

— Здоров!

— Я чув, що ти клопочешся, що нема кому ниву виорати?

— Клопочусь, — каже баба.

— То я тобі виорю.

Заходився той чорт і виорав ниву. А тоді питає в баби:

— А що ми посіємо?

Баба каже:

— Посіємо моркву. Морква добре росте, а бадилля ще більше.

Чорт не знав, що з моркви їсти, думав, що бадилля. Баба його й питає:

— Як же ми будемо ділитися?

— Ділитися, — каже чорт, — будемо так: те, що зверху, — мені, а тобі — коріння.

Баба тільки усміхнулась і дума собі: «Добре!»

От насіяли, як годиться, вродила морква. Чорт забрав бадилля і приносить додому. Його чорти-товариші й кажуть:

— А каже, що розумний. Де ж ти розумний, в біса? Тебе і баба обманула. Було б тобі те брати, що в землі, а їй віддати те, що зверху.

Чорт і каже:

— От на другий рік я її обдурю.

На другий рік виорав чорт бабі ниву та й питає її:

— Що посіємо?

— Мак, — каже баба.

Чорт старається, поливає мак. Бадилля росте велике, а маківки ще більші. Поспів мак. Баба й питає:

— А як ми будемо ділитися?

— Мені те, що в землі, а тобі — що зверху.

Баба позрізувала собі маківки, а чорт бадилля зв'язав і поніс додому.

Чорти його знову соромлять. А він розсердився і каже:

— Піду сякої-такої віри бабу вб'ю!

Приходить до баби, а вона й питає:

— Чого ти прийшов?

— Я