Читати книгу - "20 000 льє під водою"

пану професору розраховувати на нього!

— Що ти таке кажеш? На що ж нам розраховувати?!

— Я не знаю… я чув, як вахтовий крикнув: «Гребний вал зламано!»

— Зламано?

— Так! Звірюка вивела його з ладу своїм бивнем. Для «Авраама Лінкольна» це легенька аварія, але для нас усіх — історія з сумним кінцем, адже фрегат втратив управління!

— То ми загинемо?!

— Може й так, — спокійно відповів Консель. — Проте не варто впадати у відчай, ми ще маємо в запасі декілька годин, а за декілька годин може багато чого статися!

Незворушність і холоднокровність Конселя підбадьорили мене. Я поплив щодуху. Але мокрий одяг сковував мене, немов свинцеві лати, я заледве тримався на воді. Консель помітив це.

— Чи не дозволить пан професор розрізати його верхній одяг? — запитав він.

Не дочікуючись відповіді, мій вірний слуга витягнув ніж, розпоров на мені одяг зверху донизу, і поки я підтримував його самого на воді, стягнув його з мене. Потім ми помінялися ролями, — і ось ми вже обидва звільнилися від одягу, тож пливти стало набагато легше. Та від цього наше становище не надто покращилося. Можливо, ніхто й не помітив, що ми щезли. А навіть якщо б і помітили, то чим могли допомогти, адже фрегат з такою поломкою не міг пливти проти вітру, шукаючи нас. Хоча ми могли розраховувати на шлюпки.

Консель розсудливо і спокійно обдумував уголос усі можливі варіанти порятунку і навіть склав план дій. Що за дивак! Флегматичний і байдужий до всього, він почувався у воді, мов риба!

Отже, єдиною надією на порятунок були шлюпки «Авраама Лінкольна». Тому наше завдання полягало в тому, аби якомога довше протриматися на воді. Економія енергії та сили — ось що було зараз найважливіше. Ми порадилися і вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий пливтиме, підштовхуючи перед собою того, хто накопичує сили. Ми мінялися ролями приблизно через кожні десять хвилин. Так чергуючись, ми сподівалися протриматися на поверхні води декілька годин, або й до світанку!

Наміри хороші, тільки шансів мало! На щастя, людина так влаштована, що навіть на краю провалля не втрачає надії. До того ж нас було двоє. Якби хтось і дозволив собі в якийсь момент зневіритися, то просто не зміг би спокійно здатися — другий не дозволив би і заохочував до дії.

Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години. Отже, нам треба було протриматися щонайменше вісім годин! Це завдання нам видавалося посильним для виконання за умови чергування. Море не завдавало клопоту — воно було спокійне, тож на плавання ми витрачали небагато сили.

Близько першої години ночі на мене враз навалилася непоборна втома. Судоми зводили мені руки й ноги. Тепер Консель мав виживати за двох! Пройшло небагато часу, як я почув, що він дихає важко й уривчасто. Стало ясно, що на довго його не вистачить.

— Покинь мене! Рятуйся! — наказував я йому.

— Покинути пана професора? Та нізащо! — відповідав Консель. — Сподіваюся, що я піду на дно першим.

У цю мить серпик місяця вигулькнув з-за чорних хмар, які вітер гнав на південь. Поверхня океану заблищала під місячним сяйвом. Стало якось веселіше, і до нас повернулися сили. Судоми припинилися, я полегшено зітхнув, підняв голову і кинув погляд на небосхил. Вдалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у полі зору!

Я хотів було покликати на допомогу. Та хіба могли мене почути з такої відстані! До того ж я навіть не міг розтулити напухлих губ. А Консель натужився і таки крикнув щосили:

— Рятуйте! Рятуйте нас!

Ми завмерли, очікуючи відповіді. Та що це? Шум у вухах від приливу крові до голови? Чи мені почулося, що на крик Конселя хтось відгукнувся?

— Ти щось чув? — пошепки запитав я.

— Чув! — впевнено відповів Консель і знову відчайдушно закричав.

Нам не почулося, людський голос справді відповідав на крик Конселя! Але ми не знали, хто відгукується. Можливо, якийсь сердега, що, як і ми, опинився у безкрайніх водах океану після того клятого зіткнення? А може, в це хотілося б більше вірити, нам подавали сигнали з рятівної шлюпки, якої просто не видно в пітьмі?

Консель зібрався з силами і, спершись на моє зведене судомою плече, наполовину висунувся з води, і одразу ж занурився по шию, знесилений.

— Ти щось бачив?

— Я бачив, — прошепотів він, — я… бачив… мовчімо краще, треба берегти сили!

Що ж він бачив? Чому не хоче сказати? Перше, що спало мені на думку, це морське страховисько. Може, він побачив його?! Тоді чий людський голос ми обидва чули?

Часи Іонів у череві китів минули!

Я так і не поновив сил, тож Консель підштовхував мене вперед перед собою. Він інколи піднімав голову і, дивлячись вдалину, кричав. На його крик відповідав голос, який ставав дедалі чутнішим, немов би наближався до нас.

Та я не міг розібрати, що то був за звук. Я втрачав сили, кінцівки німіли, а плече переставало бути надійною опорою. Я навіть не міг закрити рота, який застиг від судомного спазму, і захлинався солоною водою. Холод проймав до кісток, зуб на зуб не попадав. Я востаннє підняв голову і пішов на дно…

На щастя, я наткнувся на якийсь твердий предмет і затримався на ньому. Я відчув, як якась сила витягує мене на поверхню води, що мені дихається легше… і втратив свідомість.

Хтось розтирав моє тіло. Я розплющив очі й прошепотів:

— Конселю…

— Пан професор мене кликав?

Я навіть не мав сили зрадіти. І раптом при світлі місяця переді мною майнуло інше обличчя, і я впізнав його одразу.

— Неде! — вигукнув я.

— Власною персоною, пане! Як бачите, однієї премії мені замало! — сміючись, відповів канадець.

— Вас скинуло у воду, коли трусонуло фрегатом?

— Саме так! Та мені поталанило більше, ніж вам. Я майже одразу приземлився на плавучий острівець.

— На який ще острівець?

— Правильніше сказати, що я осідлав нашого друга нарвала!

— Ніяк не второпаю, що ви хочете сказати, Неде, — зізнався я.

— Ну розумієте, я одразу ж збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкуру страховиська, а лише ковзнув по ній.

— То чому, Неде? Чо-му?

— А тому що це не жива шкура, а сталева броня!

Після цих слів до мене враз повернулася здатність тверезо мислити, оживилася пам'ять, і взагалі я прийшов до тями остаточно.

Так, останні слова канадця отверезили мене, я збагнув, що всі ми перебуваємо на спині цієї невразливої