Читати книгу - "У вогні"

своїм союзником, враховуючи той факт, що Еффі і його доводить до нестями. Довелось мені оборонятися.

— Так-так, усім начхати! — промовила я і вийшла з вагона-ресторану.

В потязі раптом стало задушливо — здалося, що мене зараз знудить. Я знайшла двері, з силою рвонула їх — залунав сигнал тривоги, але я проігнорувала його й зістрибнула на землю, очікуючи приземлитися на сніг. Але повітря було теплим й ароматним. Дерева й досі були вдягнуті в зелене листя. Цікаво, як далеко на південь ми заїхали за день? Я йшла вздовж вагона, мружачись від яскравого сонця, і вже шкодувала про те, що нагримала на Еффі. Вона абсолютно не винна, що я опинилась у такому становищі. Слід мені повернутись і вибачитися. Мій зрив — то прояв неприпустимої невихованості, а для Еффі манери — це все. Але ноги несли мене вздовж колії, далі й далі, уже й потяг залишився позаду. Годинна затримка. Я можу погуляти двадцять хвилин в один бік, стільки ж ітиму назад — і ще й час залишиться. Натомість за кількасот кроків я присіла на землю і втупилась у небокрай. Цікаво, чи зупинилась би я, якби в мене були лук і стріли?

За деякий час я почула позаду кроки. Це, либонь, Геймітч — прийшов, щоб задати мені прочуханку. Не те щоб я на це не заслужила, але мені аж ніяк не хотілося вислуховувати нотації.

— Я не в гуморі для лекцій, — носаком черевика я буцнула кущик бур’яну.

— Тоді я коротко.

Біля мене присів Піта.

— Я думала, це Геймітч, — мовила я.

— Ні, він і досі жує свої кекси.

Я спостерігала, як Піта вмощує свою штучну ногу.

— Важкий день, га?

— Нічого, — промовила я.

Піта глибоко вдихнув.

— Послухай, Катніс, я давно хотів побалакати з тобою про те, як я поводився в потязі. Маю на увазі минулого разу. В тому потязі, що віз нас додому. Я здогадувався, що в тебе щось було з Гейлом, і ревнував тебе до нього — навіть іще до того, як ми по-справжньому познайомилися. Несправедливо було вимагати чогось від тебе тільки через те, що відбувалося на Іграх. Мені дуже прикро.

Пітині перепрошення заскочили мене зненацька. Це правда, що Піта віддалився від мене, коли я зізналась: під час Ігор я тільки вдавала, що закохана в нього. Але я його в цьому не звинувачую. На арені я зіграла свою роль, і це було того варте. Бували хвилини, коли я не могла сказати, що насправді я відчуваю до Піти. Я й сама досі не знаю.

— Мені також прикро, — промовила я. Не була певна, через що саме мені прикро. Може, через те, що дуже скоро я, схоже, зруйную все його життя.

— Не вибачайся. Ти дала нам шанс вижити. І я не хочу, щоб ми й далі ігнорували одне одного в реальному житті, зате в обнімку падали на сніг щоразу, коли нас знімають камери. Я подумав, якщо я припиню... е-е-е... ображатися, ми можемо спробувати просто бути друзями, — промовив він.

Дуже схоже, що всі мої друзі приречені на смерть, але відмова від дружби з Пітою нікого не врятує.

— Згода, — відповіла я.

Його пропозиція трохи піднесла мені настрій. Хоч почуття мої і досі були суперечливі. Було б непогано, якби Піта прийшов до мене з цією пропозицією раніше, перш ніж я дізналася, що в президента Снігоу інші плани і що просто бути друзями для нас тепер замало. Але з іншого боку, я була рада, що ми принаймні знову розмовляємо.

— То що трапилося? — спитав Піта.

Я не могла з ним поділитися, тому неуважливо зірвала травинку.

— Гаразд, почнімо з чогось простішого. Дивина: я знаю, що ти ризикувала своїм життям, аби мене врятувати... але не знаю, який твій улюблений колір, — мовив він.

Я не могла стримати усмішки.

— Зелений. А твій?

— Помаранчевий, — відповів він.

— Помаранчевий? Як волосся Еффі? — перепитала я.

— Ні, більш приглушений, — сказав він, — як захід сонця.

Захід сонця. Я негайно уявила собі картинку: диск призахідного сонця, небо де-не-де забарвлене м’якими відтінками жовтогарячого кольору. Гарно. Я згадала печиво з тигровою лілією... й оскільки Піта знову розмовляє зі мною, мало не вибовкала йому все про президента Снігоу. Знаю, Геймітч би цього не схвалив. Краще вестиму світські розмови.

— Знаєш, усі навколо тільки і розводяться про твої малюнки. Я почуваюсь якось ніяково від того, що навіть їх не бачила, — промовила я.

— Та в мене все купе ними завалене, — Піта підвівся і простягнув мені руку. — Ходімо покажу.

Приємно знову відчувати, як наші пальці сплітаються — не напоказ, а як у справжніх друзів. Ми йшли назад до потяга рука в руці. В дверях я згадала:

— Спочатку я повинна вибачитись перед Еффі.

— Так, і не бійся перестаратися, — сказав мені Піта.

Отож коли ми повернулись у вагон-ресторан (усі ще обідали), я вибачилась перед Еффі — як на мене, дуже вичерпно, але як на неї, заледве компенсувавши свою нечемність. Слід зауважити, що мої вибачення вона прийняла дуже милостиво. Сказала, що розуміє, як мені зараз нелегко. А її нотація про те, що бодай хтось має перейматися дотриманням розкладу, тривала тільки хвилин п’ять. Справді, я легко відбулась.

Коли Еффі нарешті скінчила промову, Піта забрав мене в своє купе, щоб показати малюнки. Не знаю, чого саме я очікувала. Мабуть, знову квітів, як на печиві, тільки збільшених. Але побачила я геть інше. Піта малював Ігри.

З деяких малюнків важко було щось зрозуміти, якщо ви не бачили цього на власні очі на арені. Вода крапає крізь тріщини в нашій печері. Висохлий ставок. Руки, власні Пітині руки, копають корінці. Були й малюнки, зрозумілі всім. Золотий Ріг достатку. Клівія впорядковує ножі в потаємних кишенях куртки. Білявий зеленоокий мутант, у якому легко було впізнати Глорію, гарчить і пробивається до нас. І я. Всюди я. Ховаюся високо на дереві. Перу сорочку в річці. Лежу непритомна в калюжі крові. І ще один малюнок — незнайомий: мабуть, такою я привиділася Піті в гарячці — з’являлася з туману, сріблясто-сірого, як мої очі.

— Ну, що думаєш? — спитав Піта.

— Мені бридко, — відповіла я. Майже фізично я відчувала запах крові, болота і неприродного подиху мутантів. — Останнім часом я тільки