Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одразу по 15-ій ми приїхали до Софіївської площі, яка зустріла нас маєвом прапорів та десятками тисяч людських облич, які, прочекавши на морозі кілька годин, перебували в напруженому очікуванні: приїдуть чи ні.
Організаторам акції так і не вдалося дійти згоди: відчайдухи наполягали, що від Софії труни з прахом померлих треба нести на руках, однак Ірина Калинець уже погодила з владою інший план: до цвинтаря тіла будуть везти автобусами.
Півгодини пішло на з'ясування стосунків. Найбільш активні почали розхитувати автобус із труною Василя Стуса, намагаючись силою факту примусити винести з автобуса домовину з тілом Василя Стуса. Труна й рідні Василя Стуса, що сиділи в автобусі, в унісон хилиталися на цих дивних, уже геть нелюдських гойдалках. Мама плакала. Олег Покальчук, що сидів поруч, лише міцніше стиснув мою руку, але я таки вирвався й вийшов. Олег вийшов за мною. Юнаки та чоловіки, які ще хвилину тому гуртом розкачували автобус, кидаючи на нас неприхильні погляди, таки розійшлися й більше не намагалися бавитися у свої чоловічі ігри. Так у самому серці похоронної процесії виникла атмосфера протистояння й майже неприйняття, яку так і не вдалося розвіяти.
Хвилин за п'ять процесія рушила з місця: Ірині Калинець таки вдалося погодити зі спецслужбами новий сценарій руху поховальної процесії. Цілком ймовірно, що саме та розмова пані Ірини з представниками міліції й КДБ про необхідність зміни сценарію, а не спроба диктувати добряче наляканим спецслужбам свою волю під прикриттям багатотисячного натовпу, допомогла запобігти найгіршого.
Біля пам'ятника Тарасові Шевченку було вирішено винести домовини й уклонитися Кобзареві. Три кола пошани, а далі — аж до цвинтаря — труни вже несли на руках. Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці до самого Байкового цвинтаря.
І от — могили. Короткі слова Івана Драча, Михайлини Коцюбинської, Левка Лук'яненка, Ірини Калинець, Зеновія Красівського…
Люди все прибували. Стражденні, втомлені обличчя тих, хто пройшов ту ж путь, що й батько, але лишився живим, пробиваються до могилок. Довкола скутих морозом ям щільна стіна людей спресувалася ґранично: ані поворухнутися, ані вийти з-під тиску наступних рядів неможливо. Багато хто біг іншими могилами, аби бути присутнім в історичній миті. Як і завжди, найбільше старалися журналісти. Ставало соромно, що поховальна процесія перетворюється в банальний натовп. Люди все прибували. Якоїсь миті навіть довелося схопити за руку маму, яку ледь не скинули в одну з могил. Мороз дужчав. Сонце вже хвилин зо двадцять як сховалося за обрієм. Сутінки ставали дедалі густішими.
Нарешті — все. Труни віддано землі, а гробокопачів… прогнано.
— Засиплемо могили руками, — кричали відчайдухи, забувши про мороз.
Відмінність між Пєрьмю й Києвом ставала такою прикрою, що мені вже несила було її витримувати. Попросивши Ігоря Бондаря залишитися, доки не буде засипано могили[67], я, кинувши до татової (до інших добитися не вдалося) кілька віддертих від землі грудочок, майже втік додому.
Так закінчилася чотириденна епопея перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла українцям звільнитися страху й водночас засвідчила прірву, яка, як і впродовж усієї української історії, пролягла між українською людиною й тими, хто претендує бути її провідниками: у кожного свої інтереси[68]. Сьогодні ця теза, на жаль, залишається такою ж актуальною, як і раніше.
Так з 19 листопада 1989 року ім'я Василя Стуса стало входити у свідомість українців саме в ореолі борця-мученика, невинно убієнного за правду та права українського народу. Такий народницький стереотип сприйняття, що остаточно сформувався саме під впливом перепоховання, із більшим чи меншим успіхом намагаються долати Микола Рябчук, Костянтин Москалець, Тамара Гундорова, Василь Івашко, Марко Павлишин та деякі інші дослідники.
Утім, цей стереотип цілком умотивований, можна навіть сказати — майже запрограмований долею Василя Стуса, яку він, усупереч численним його твердженням, свідомо й послідовно формував. Комусь треба було стати «голосом опору й протесту», писав він у своїх замітках-роздумах. І теза ця з'являється в Стуса аж надто часто, аби не зважати на неї.
Проте — тут я цілком погоджуюся із тезою «модерних» дослідників, — формування Стуса-митця відбувалося хоча й паралельно з формуванням Стуса-патріота, але під впливом лектури, далеко ширшої за патріотичну. Відтак і його світогляд, сам спосіб сприйняття світу хоча й виказував европейськи освіченого інтеліґента, але такого, який, розуміючи і навіть кохаючись у цьому культурному просторі, понад усе шанував українську традиційну сільську культуру, яку відчайдушно намагався модернізувати або, принаймні, представити мовою сучасного йому модерного мистецтва.
Сьогодні, коли пишеться ця книга, не викликає сумніву, що в українській історії Василь Стус належить до надто малої «щопти» діячів, моральний авторитет яких визнається й на Сході, й на Заході України. Проте сьогодні я зовсім не певен, що ж и т т є т в о р ч і с т ь Василя Стуса, яку часто протиставляють творчості поета, є менш важливою для становлення того світу, у якому нам доводиться жити сьогодні.
І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі[69].
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Стус Василь. Твори у 4-х томах: 6-ти книгах. Додаткові 5 і 6-й (у 2-х книгах) томи. — Л.: Видавнича спілка «Просвіта», 1994—1999.
2. Беликов Юрий. Во имя отца и сына // За Человека. — Декабрь 2001, № 10 (44).
3. Bilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988.
4. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995.
5. Жулинський Микола. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К.: Дніпро, 1990.
6. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995.
7. Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К.: Наукова думка, 1992.
8. Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993.
9. Овсієнко Василь. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. — К., 1996.
10. Пермские политлагеря / Мемориал жертв политических репрессий. — Пермь, 1995.
11. Шовкошитний Володимир. «Народе мій, до тебе я ще верну…» // Україна. — Число 4, 1990.
«КОЛИ НЕ Я — ТО ХТО?»
(1938—1954)
«Народжуючи, нас не питають, а жаль».
(Василь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.
