Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Просто за спиною хлюпнула вода й одразу по тому розляглося розпачливе виття вовкулачиці. Невже спрацювало? Лисий озирнувся й тоді зупинився. План спрацював.

Звірюка стояла по коліна в воді й не могла зрушити з місця. Навколо ніг її вода ставала густо-червоною. Руки вовкулачиці були майже по плечі занурені в воду. Вона намагалася спертися на них, щоб звільнити ноги, настромлені на гострі пеньки, що лишилися від лози, але руки повільно й неухильно занурювалися в болото.

Те маленьке болотце, навколо якого Лисий стільки виходив сьогодні з шаблею, навколо якого крутилися діти, виявилося трясовиною.

Шкода наш будинок

Виття вовкулачиці, мабуть, далеко було чути. Вона просто розривалася, аж Лисому стало шкода її. Втім, нічим допомогти він не зміг би, навіть якби схотів. А таким бажанням хлопчик не міг похвалитися. Він уже повернувся, щоб іти геть, коли знову почув тупіт ніг.

На пагорбі з'явилася захекана й нажахана Леля з арбалетом у руках.

— У тебе голова є на плечах? — розгнівався Лисий. — Дітей ти на кого залишила?

Леля не відповіла. Вона з жахом дивилася на вовкулачицю, що повільно занурювалася під воду.

— Звідки він тут узявся?

— Це не він, а вона.

— Що?

Виття захлинулося. Лисий підійшов до Лелі.

— Це дуже погано, Лелю. Я ще вчора подумав, чому всі вовкулаки в зграї — самці? Тепер, здається, я розумію. То був просто загін, який ходив у похід. А самиці лишилися вдома.

— Ти думаєш, ця, — Леля кивнула в бік калюжі, — прийшла їх шукаць?

Лисий помовчав.

— Ні, думаю, що в їхньому таборі ще не зчинився переполох. Мабуть, це була вивідниця або охоронниця табору. Їх вона вже, швидше за все, знайшла. А тепер шукала тих, хто вбив її чоловіків.

— Тоді це ще не так страшно. — Леля намагалася знайти хоч би щось добре в цій новині.

— Ще не так, — потвердив Лисий. — Але ночувати тут було б дуже необачно. Завтра вовкулачиці підуть на пошук. А вони повинні бути дуже близько, раз тут гуляють їхні вартові.

— Куди ж нам іти?

— Туди, де вони нас найменше чекатимуть — назустріч їм. Але йти треба так, щоб напевне розминутися.

— Ох, як шкода наш будинок! — Леля ладна була розплакатися.

Лисий не втримався, й погладив її по голові.

— Нічого, все буде гаразд.

На щастя, вона не спитала, що саме буде гаразд. Бо відповіді на це запитання він не зміг би дати.

Подарунки на згадку

Насамперед вирішили поставити пастки на тих вовкулаків, які першими знайдуть це місце. Відв'язали стіни халабуди й віднесли одну з них — незакінчену, на яку не вистачило верболозу, — до трясовини. Поклали на воду — містком, один край якого був на березі, а другий — посередині болотця. Рясно притрусили її травою і листям, обчурханим з верболозу. Вода скоро зійде, і труп вовкулачиці хтось із її родичів знайде. Тож не виключено, що підходити до неї будуть не по гострих пеньках, на які напоролася небіжчиця, а по містку, що справляє враження безпечного.

На даху халабуди Петрусь зробив щось на зразок лука, закріпив у ньому стрілу, вставив розпорку й лубом прив'язав її до пружини з лози. Саму пружину — просто під стрілою — придавив дохлою вороною, яку вдалося підстрелити Лелі. Якщо ворону підняти, пружина розпрямиться, потягне за луб, і стріла вдарить просто в спину тому, хто підніме ворону. А ворона — це м'ясо. Вовкулаки його не оминуть.

Поки всім цим займалися, дівчатка назбирали оберемок м'яти. В дорозі вони муситимуть розминати її в руках і розкидати за собою. М'ята заб'є запах їхніх слідів.

Леля молодець: напередодні, перш ніж залишити стоянку вовкулаків, вона з Івасем позбирала майже всі чорнопері стріли, тож вийшло по дванадцять на арбалет.

Трохи поміркувавши, Лисий вирішив перерозподілити стріли. Він добряче повозився, поки зробив собі непоганий лук. Тут же випробував його й залишився задоволений. Свій арбалет він віддав Івасеві. Тепер у них було троє воїнів, а це вже в півтора рази більше.

Лисого турбувало те, що вовкулачиця прийшла вдень. Проте Леля заспокоїла його, припустивши, що вона прийшла не сонячним, а пасмурним днем, коли в лісі було майже темно. Діти підтвердили, що вовкулаки їх гнали (а найменших несли на собі) тільки вночі, а вдень засинали, сховавшись від сонячного проміння. Отож порадившись, вони вирішили, що рухатимуться вдень. Першим піде Лисий (всі діти його й далі називали Лесиком), за ним — через сто, а то й більше кроків решта. Леля попереду, Івась останній.

Так тихо, але пронизливо кричати кажаном, як Леля, Лисому навчитися не вдалося. Домовилися, що він пугукатиме пугачем. Це також нічний птах, його крик на слуху в вовкулаків, тож не повинен їх насторожити.

Виходити вирішили з першими променями сонця. Лишалася проблема нічлігу.

Лисий згадав про розлогий дуб, з якого стежив за вовкулачицею. Понесли другу стіну халабуди туди. Він заліз на дерево, довго міркував, як би прилаштувати там стіну, нарешті придумав. З великим трудом її підняли на дерево й прив'язали лозою та лубом до трьох гілок. Сяк-так розмістили на ній дітей, поклали старших скраю, а молодших посередині. Леля і він знайшли собі дебелі гілки, на яких можна було спати. На землі під дубом розкидали м'яту.

Самохідні санчата

Настала ніч.

Потомлені діти не одразу, але поснули. А Лисий довго не міг стулити повіки. Все складалося якнайгірше. Він думав про завтрашній день, про тяжку дорогу, їхній загін — не той, який може легко втекти від небезпеки. А якщо й пощастить непоміченими пройти повз табір вовкулаків, то що далі? Чи знайдуть вони надійне місце, де він зможе залишити Лелю й дітей? А потім що?.. Йому паморочилося в голові від запитань, на які не було відповідей.

«Запитання кращі, ніж відповіді, — казав йому старий Інженер. — Якщо є запитання, то відповіді рано чи пізно знайдуться. А якщо є всі відповіді, то запитань уже не буде.»

Зараз Лисий вперше почав сумніватися в правдивості Інженерових слів. Звісно, Інженер був правий. Але то була лише одна правда. А чи може бути дві правди?

Хлопчик пригадав очі вовкулачиці, в яких було безнадійне благання. Він тоді мав рацію — допомагати їй не можна. Але ж вона мала й свою правду. Їй було боляче й страшно. Вона вила й благала його допомогти, адже це він був у всьому винен. А він не допоміг, навіть не спробував, прирік її на жахливу смерть.

Ніч повнилася звичайними звуками. Поки що все