Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

та грубку з чавунною плитою. Й те не становить проблеми, бо плити у крамниці є.

— Ні, нема лісоматеріалу у нас. І все. Тема закінчилася, — почали товкти воду в ступі. І я перейшов до другого питання.

— Ви наказали Воронковій не давати мені ні рубанця дров. З якої це рації?

— Нам треба забезпечити усіх своїх людей. А робітників для розвезення дров не вистачає.

— Але ж ви розвозите дрова під кожен двір десятками кубометрів. Мені треба не лісовоз на 25 м3 з лісонавантажувачем, а кінні сани на одну годину. Адже я купив тільки один кубометр.

— Нічого зробити не можу.

— Хочете, щоб я серед тайги замерз? Не замерзну!

— У нас для вас немає дров!

— Що, маєте вказівку загнати мене до гуртожитку? Проте відповідно до норм житлового законодавства пожильці відомчих квартир мають право без згоди адміністрації прописувати на свою житлоплощу квартирантів. А в селі є багато добрих людей.

— Я не заперечую, що вони мають таке право.

20.03.88 р. Балашов сказав, що жінка не має права жити тут без постійної прописки понад півтора місяця. Якщо затримається довше, спочатку оштрафують, а потім…

На заяву з клопотанням посприяти забезпечити мене квартирою з 14.03.88 р. до ст. коменданта спецпоселення Парабельського РВВС отримав відповідь такого змісту:

«На ваш лист відповідаю, що в с. Березівці житловим фондом розпоряджається Березівська сільрада та адміністрація березівського ЛЗП.

До діяльності цих установ я втручатися не уповноважений.

Що стосується вас, то ви, як особа, що відбуває додаткову міру покарання, помешканням у с. Березівка забезпечені».

У відповіді читався розрахунок: жінка побуде зі мною та й поїде. А самітний нехай іде до гуртожитку.

26.03.88 р. я проводжав жінку додому. Сонце яскраво світилося і звідусіль віддзеркалювалося від білого світу. Очі мружилися, шукали якоїсь м'якої темної поверхні. Вони знайшли зелену стіну лісу, що темніла вкрапленнями чорно-білих беріз. А в затишку із сонячного боку зі стріхи аеропорту часто-часто падали краллі. Перевівши погляд з високих ялин на густу вервечку крапель та нагріту сонцем стіну, що дихала свіжою парою, жінка обізвалася:

— Як я буду їхати в таку теплінь у цьому важкому зимовому пальті?

— До Москви не буде жарко. Я не вірю в сибірське березневе тепло. У Кучині воно по-справжньому починається 20–25 квітня, а тут не тепліше. Журба і холодок витали над нами в останні дні. Дастьбі, все буде добре…

Нудна хроніка щоденного борсання у безупинних змаганнях за можливість бути собою, а не поплисти, як скіпка за водою. Коли б за межами цього борсання нічого більше й не було, життя було б майже нестерпне. Слава Богу, що за межами невеличкого кола владоможців живуть прості люди, що мають і здоровий глузд для справедливого поцінування моїх з начальством взаємин, і нормальне людське серце, що співчуває і шукає способів допомогти. Я знаю ідейну свою правоту, а вони бачать буденну життєву несправедливість. Шкода, що не можу згадати тутка їхні імена- не хочу бути причиною погіршення їхнього становища, що може настати через погіршення стосунків з начальством.

Гірко; замість думати над широкими національними проблемами, змагаюся за квартиру та дрова; замість писати щось істотне, втягнувся в описування щоденної суєти.

1.04.1988 року.

Сьогодні 20 квітня. Я побоявся відправляти цей лист до пана Даревича в Канаду, позаяк на печатках квітня довідався, що листи до Німеччини застрягли — якщо решето замінили на сито, то цей лист застрягне. Писати окремий примірник для того сита було ніколи, а цим одним примірником ризикувати не хотілося, ось він і пролежав до 20 квітня.

Особливих новин за цей час не сталося, коли не рахувати, що з сільради ходили до деяких моїх знайомих і наказали їм не брати мене до себе на квартиру, а міліціонер підганяв господаря, що поселив мене тимчасово, починати ремонт свого помешкання і виганяти мене з хати. На щастя, господар не злякався міліціонера, того я поки що маю затишний куток.

Квітень, 1988 р.

ПРОЩАВАЙ СИБІР

Сибір вразив мене безмежністю простору. Не те щоб грандіозністю величі, як голі гори Кавказу, а нескінченною безмовною пустельністю. З Томська в Колпашево мене везли в легковій машині з незагратованими вікнами, і я міг втішатися відкритістю оглядання. Коли ми сіли в машину, я запитав старшого лейтенанта: «А далеко до Колпашева?» — «Та ні, не далеко. Дрібниця. Годин за сім доїдемо…» А потім у Березівці люди казали щодо своїх знайомих: «Та ось тут поруч живе Іван Іванович… Та ось біля Парабелі… Їздив ось до Пудіна…» І це «ось тут», «ось поруч», що означало сусіднє селище, яке відповідно до українського розуміння я звик сприймати як звичайну відстань між селами три-п'ять кілометрів, тут, виявляється, означає вісімдесят, сто, двісті кілометрів — дивовижно!

Під крилом літака за ледь задимленим ілюмінатором були галявини і дерева, дерева і галявини. Галявини круглі, продовгувасті, довгі і вузькі, прямі й вигнуті, а поміж цими галявинами сосни, ялини і ще якісь хвойні дерева. Це не суцільний масив. Це безліч ділянок найрозмаїтішої форми і величини, що оточують галявини такої ж вигадливої форми.

Чого більше: лісу чи галявин поміж лісом? Що тут: галявини в лісі чи ліс на безкраїй рівнині, перемежований галявинами?

Я запитав у сусіда по сидінню:

— Що це, колгоспні лани?

— Та ви що, це болото!

— А отам далі?

— Болото. Все навколо болото.

— Як болото?

— А отак: уся Томська область — суцільне болото.

— Чому стільки поваленого, покрученого лісу, до того ж більшість не великі дерева, а молоді, підлісок?

— Немає грунту. Нема на чому дереву стояти. Ні за що вчепитися корінню. Поки маленьке — тримається, а тільки-но підросло, подме вітер, і воно валиться.

Річища рік так химерно вигинають свої улоговини, що вони зовсім не знають, куди їм текти. У них немає напрямку, у них нема поривання, у них немає волі досягти своєї мети — влитися у велику ріку, аби далі дістатися океану. Усе — ліс, болота, річки — безформне, нікуди не спрямоване і незрушне. Тут нема життя як осягнення якоїсь мети, досконалості. Либонь, ця величезна земля, що зачаїлася під льодом і снігом, має таку саму величезну силу приборкати непогамований людський дух, втишити пристрасті, загасити цілеспрямованість і довести бурхливу натуру людини до стану глибокого умиротворення й спокійного споглядання непорушної природи і далеких непорушних мерехтливих зірок.

Під літаком той самий холодний пейзаж. Скільки летимо, він анітрохи не змінився. І правобіч, і лівобіч такий самий. Скрізь усе однакове. Та й чи летимо? Може, зависли у повітрі на