Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

уже чекають.

Коли ми вийшли на подвір’я, я вдав, що у мене печія.

— Нема ради, — простогнав я. — Мушу випити соди від тих смальців пані Зоні.

Я повернувся в дім і сказав Дзвінці, де знаходиться рукопис.

— Забери його вже, поки не знайшли.

— Ти тільки за цим повернувся?

— Не тільки. Ще за тим, щоб тебе цьомкнути в губки.

За мить я вилетів на вулицю, де вже біля авта чекала мене фрау Ольга.

— Треба буде попередити пані Зоню, аби смажила на олії, а не на смальці, — усміхнулась вона. — А то в нас дехто тяжко переносить масні страви. І віддавна це у вас?

— Після війська. Там нам присмачували якимсь гидким «комбіжиром». Як згадаю, відразу знову починає пекти.

— Візьміть в бардачку свій пашпорт.

— Мій пашпорт? — перепитав я, знаючи, що він лишився вдома.

— Візьміть-візьміть.

Я вийняв пашпорт і, розгорнувши його, отетерів. В пашпорті було моє фото, але прізвище далеко не моє: Амбарцум'ян Ованес Арутюнович, народився в Єревані.

— Це тепер я?

— Ви. А я ваша дружина: Амбарцум'ян Ізабелла Аветіківна.

Ну, фрау Ольга зі своїм чорнющим волоссям могла залюбки зійти за вірменку. Щодо мене, то я вже колись з успіхом зіграв ролю грека. Нема причин, аби я не спробував перевтілитися на вірменина.

— А ви не могли б мені все пояснити?

— Ми маємо в дитячому будинку вдочерити дівчинку. Ми з вами приїхали з Єревану. Директорка дістане кругленьку суму й оформить усі папери. Я вже була нині зранку, але виявилося, що потрібен і батько. Не забудьте, що розмовляти мусите каліченою російською мовою.

— Ну, це я вмію. А що ми далі будемо робити з нашою донечкою?

— Навчати жити, — відказала вона тоном досвідченого педагога.

Не скажу, що мене тішила вся ця комедія з оформленням батьківства, але відмовитися не було можливості.

Авто ми лишили на сусідній вулиці, щоб не засвітитися з львівськими номерами. Я зачесав волосся назад і вбрав чорні окуляри.

Пишна розмальована пані директорка зустріла нас мало не з обіймами. Видно, що вранці фрау Ольга вже встигла її задобрити. Вона відразу провела нас до себе в кабінет, запропонувала каву з коньяком, не забувши при цьому розсипатися компліментами на адресу вірменських коньяків, і стала шурхотіти паперами.

— Дівчинку вже збирають, — повідомила вона. — Прошу ось тут розписатися… і тут… і тут…

Ми поставили підписи. Можливо, варто було попередньо потренуватися, бо щось мій підпис вийшов якимсь надто закрученим, як то буває в людей, які ще його не виробили.

— У вас там чудовий клімат, — сказала мрійливо директорка. — Я була в Єревані кілька років тому… Фрукти… виноград… Дівчинці все це дуже потрібне. Організм якраз розвивається. Я дуже рада, що Мартуся поїде жити на Кавказ. А які у вас люди! Які люди!

Вона торохтіла без упину, доки фрау Ольга не вийняла з торбинки згорток з грошима і не передала їй.

— Перерахуйте, — сказала фрау усміхнено.

— Ну, що ви! Що ви! — почервоніла та. — Я вам вірю! Ви солідні люди! Я відразу, тільки глянула і бачу — які солідні люди!

З цими словами вона розгорнула гроші в себе на колінах і таки перерахувала.

До кабінету молода вихователька ввела чепурненьку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Дівчинка була схожа на ляльку і мала великі чорні очі.

— А ось і Мартуся! — радісно повідомила директорка. — Мартусі чотирнадцять років. Вона дуже гарно вчиться. Мартусю, це твої нові батьки. Вони приїхали за тобою аж з Єревану. Уявляєш? В Єревані тепло. Там ростуть персики, гранати… Там дуже люблять дітей… Мартуся така сором’язлива.

Дівчинка дивилася на нас з-під лоба і мовчала.

— Ну що, — озвався я, — нам пора?

— Так, — відповіла фрау Ольга.

— Мартусю, обов’язково напиши мені, як ти влаштувалася, — сокотіла директорка, погладжуючи її по волоссю.

Ми попрощалися. Директорка і вихователька розцілували Мартусю мало не зі сльозами на очах. Фрау взяла дівчинку за руку, і ми покинули інкубатор будинку розпусти.

Коли ми сіли в авто, дівчинка спитала по-російськи:

— Ми їдемо в аеропорт?

Я зиркнув на фрау Ольгу.

— Можеш говорити з нами по-українськи, — відказала та. — Ми будемо мешкати у Львові.

— А чому Марія Іванівна сказала, що ви вірмени?

— Вона щось переплутала. Ми львів’яни.

— Це добре, — зітхнула дівчинка. — А то я вже переживала, що заберуть мене кудись далеко і я ніколи не побачу ні Львова, ні своєї бабусі.

— А в тебе ще є бабуся? — спитала роздратовано фрау.

— Є. Вона вже старенька і хвора.

— Ну, ти бач! — моргнула мені фрау. — А та запевняла, що…

Вона не договорила, але я збагнув, що директорка обдурила, сказавши, що дівчинка не має родини. Цікаво, що з її батьками…

— І ще я боялася, що ніколи не навчуся говорити по-вірменськи. Я й по-російськи не люблю, а то по-вірменськи! А найбільше я боялася, що ви дасте мені зовсім інше ім’я.

Я спробував глянути на неї очима мужчини, який кохається в підлітках. Мартуся була високого зросту і мала гарну фігуру. Під сукеночкою вимальовувалися невеличкі груденята, а ніжки були круглі й рівні. Практично вона вже сформована і виглядає цілком звабливо. Але зараз у ній ще було чимало дитячого. Я з жахом уявив, що її чекає. Мені неприємно було усвідомлювати, що якимсь чином і я причетний до всього цього. Проте іншого способу, як здійснити замислене з Ярком, я не мав, я мусив грати свою ролю, а коли нам пофортунить, буде врятована й дівчинка.

— А ким ви працюєте? — спитала мене вона.

— Я лікарка, а пан Юрко інженер, — відказала фрау Ольга.

— А де я буду ходити до школи?

— До школи? Та скільки там тієї школи. Скоро вже літо. Підеш з вересня.

— От і добре! Мені не подобається школа. Але, може, потім сподобається… Мені вас називати мама і тато?

Це запитання вивело з рівноваги фрау Ольгу, і вона мусила трохи пригальмувати, інакше б авто занесло у фосу.

— Поки що називай нас пан Юрко і пані Ольга, добре? А коли ми звикнемо одне до одного, тоді інакше будеш кликати.

— А я вже звикла, — відказала дівчинка і, всміхнувшись до мене, додала: — У вас такі вуса, як у мого татка.

Я тоді ще не мав бороди і носив вуса підковою. Фрау Ольга зблиснула лютими очима.

— То в тебе ще й татко є?

— Ні. Мама з татком загинули в літаку. Знаєте про той літак, що летів з Таллінна?

Я пригадав, що така катастрофа й справді трапилася коло Львова.

Фрау Ольга навіть не намагалася приховати своє полегшене зітхання.

— Ой, як тут