Читати книгу - "Подих смерті"

дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?

— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.

Настала пауза.

— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?

Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:

— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?

Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.

— Так.

— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона.

— Ні, Роберто, тут особисті справи.

— Що ж. Я зараз буду, професоре.

— Добре. Чекаю. — Він поклав слухавку.

Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:

— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у «Ріверсайд ін»? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.

— Не заперечую.

Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.

Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.

— Зачекай на мене біля головного входу, — звернувся він до Роберти, — я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.

Ресторан «Ріверсайд ін» був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.

— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок, — почав розмову Брейд.

Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.

— Так, — майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.

— Я подумав… припускав… — Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови, — що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.

Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.

— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.

Розділ 6

Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.

— Мені дуже прикро, — почав він, — я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити… так мені здається.

— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.

Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.

— Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?

Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.

— Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини…

Роберта спохмурніла:

— Ви маєте намір продовжити його роботу?

— Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.

Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки-но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?

— Мені здається, ви не любили його, професоре?

Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.

Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?

— Боронь боже, — заперечив він, — я був високої думки про Ральфа.

— Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.

Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.

— Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премила людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна. — На хвилину Роберта урвала. — Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.

— Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? — квапливо запитав Брейд.

— Ні, — якийсь час вона мовчки дивилась на нього. — Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.

— На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.

— Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього, — озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло. — Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.

— Так, знаю.

— З Ральфової сім'ї врятувались тільки двоє — його мати та він. Ральф ніколи не розповідав мені докладно про ці страшні часи, але подробиці вас, напевно, зараз і не цікавлять. Знаю, що його батька розстріляли. Була ще старша сестра, але вона теж загинула… невідомо навіть, де саме. Він завжди відчував якийсь страх перед світом. В Америці, як ви розумієте, його життя теж було нелегке. Чужий край, чужа мова. Гадаю, що й тут він боявся по-справжньому довіряти людям, боявся повірити в чиїсь добрі наміри. Це просто увійшло в його характер, стало його другою натурою. Ви розумієте мене?

— Гадаю, розумію, Роберто.

— Так утворилося зачароване коло. Ральф не міг подолати своєї настороженості, не вмів прихилятися до людей, тож і вони були з ним суворі й навіть жорстокі. І саме тому він допускався часом дурниць. Навіть співпрацювати з іншим аспірантом йому було важко; а все тому, що він завжди мав відчуття, ніби його хочуть чогось позбавити, хочуть щось у нього забрати подібно до того, як колись його позбавили сім'ї, дитинства. Отож, коли Ральф, бувало, вимиє колбу, а тоді йому здасться, ніби її хоче взяти інший аспірант, він міг навіть накинутись на того. Звичайно, поведінка нерозумна, але, як ви тепер розумієте, він просто не міг інакше, коли траплялося щось таке. А чи професор Ранке хоч пробував його зрозуміти? Він просто вигнав його зі своєї групи. Для Ральфа — ще один удар долі, ще одна втрата. Він став ще відлюдькуватішим і озлобленішим.

Роберта схлипнула і почала тихо плакати.