Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

вони доберуться за день їзди, але щоб угамувати спрагу всіх вояків та всіх коней, води там не вистачить. Проте є ще одна дорога.

Шаста затамував подих.

— Рушати потрібно від старого цвинтарища і далі тримати шлях на північний захід, — пояснював крук. — Роздвоєна вершина гори Пайр показуватиме дорогу. За день можна добратися до кам’яної ущелини. Ущелина та доволі вузька, мандрівник може тисячу разів пройти за сотню метрів від неї і нічого не зауважить. Там не знайдете ні трави, ні води, лише каміння, але вона виведе вас до ріки. Далі поїдете уздовж берега і доберетесь аж до Верхоландії.

— А калорменці знають про цей шлях? — спитала королева.

— Друзі, друзі, — втрутився Едмунд, — ну яка користь від усіх цих розмов? Зараз варто думати не про ймовірну війну між Нарнією і Калорменом, а про те, як урятувати честь королеви та наші голови, тобто як вислизнути із цього клятого міста. Нехай мій брат, Верховний Король Пітер, хоч двадцять разів переможе Тісрока, та що з того, коли тут нам переріжуть горлянки, а її королівська величність стане рабинею принца.

— У нас є зброя, королю, — обізвався перший гном, — а в цьому будинку ми можемо якийсь час втримати облогу.

— Так, звичайно, — мовив король, — я не маю жодного сумніву, що кожен із нас дорого віддасть своє життя, якщо доведеться битися. Напасники доберуться до королеви лише коли ми поляжемо. Та якщо до цього дійде, ми опинимося у становищі щурів, які потрапили у пастку, але ще кусають.

— Правда, правда, — каркнув крук. — Ото зібралися посеред кімнати і розповідають одне одному якісь байки. Але це нічого не дасть. Коли нападники отримають відкоша. то будинок просто підпалять.

— Це все через мене, — не витримала Сюзан і заплакала. — Ох, чого я поїхала з Кеа-Перевелу? Я була там така щаслива… а потім прибули посли з Калормену. Кроти саме садили дерева у саду і… ох… ох…

Сюзан сховала обличчя в долонях і заридала.

— Тримайся, Сю, тримайся, — обійняв її за плечі Едмунд. — Пам’ятаєш… О Господи, що з Вами, пане Тамнасе?

А фавн схопився руками за ріжки і похитувався туди й сюди, немовби його схопив біль.

— Не говоріть до мене, не говоріть, — придушено вимовив Тамнас. — Я думаю. Я вже ледве дихаю, так думаю. Заждіть, ну заждіть же!

Усі спантеличено переглянулись. Але Тамнас за якусь хвильку звів погляд, протяжно зітхнув, витер спітніле чоло і сказав:

— Наш клопіт у тому, що треба добратись до вітрильника… прихопивши, звісно, лише найнеобхідніше… головне, аби нас не помітили і не спинили.

— Аякже, — обізвався гном, — журба така, як у жебрака: хотів би погарцювати, та коня катма.

— Зачекай, зачекай, — нетерпляче мовив Тамнас. Нам потрібно знайти причину, аби спуститися до корабля і перенести туди речі.

— Так, — дещо вагаючись, відповів король Едмунд.

— Що ж, — провадив далі Тамнас, — тоді чому б Вашим величностям не запросити принца на бенкет, який відбудеться, скажімо, завтра увечері на нашій «Перлині»? Королева напише ґречне запрошення для принца, не даючи, проте, жодних обіцянок. Треба тільки дати Рабадашеві надію, що вона готова прийняти його пропозицію.

— Чудово, просто чудово, — каркнув крук

— А коли так, — збуджено розповідав Тамнас, — то нікого не дивуватиме, якщо ми цілий день будемо їздити на корабель і назад, аби підготувати гостину. Хтось із нас піде на базар і накупить фруктів, ласощів, вина, аби всі повірили, що ми справді готуємо учту. А ще треба знайти факірів, штукарів, танцівниць, флейтистів і запросити їх на корабель завтра увечері.

— Так-так, розумію, — сказав король Едмунд, задоволено потираючи руки.

— А далі, — щебетав Тамнас, — далі, коли ми усі зберемося на вітрильнику, і коли геть стемніє…

— Напнемо вітрила і — вперед! — доказав король.

— І в море! — вигукнув Тамнас. З цими словами він зістрибнув з дивана і пустився у танок.

— І попливемо на Північ! — вигукнув перший гном.

— Додому! Слава Нарнії та Півночі! — підхопив другий.

— А Рабадаш прочуняє зранку і побачить, що пташка випурхнула! — реготнув Перидан, заплескавши в долоні.

— О Тамнасе, наш мудрий Тамнасе, — вигукнула Сюзан. Вона схопила його за руки і вони обоє закружляли по кімнаті у радісному танку:

— Гей, Ви врятували нас усіх!

— Принц кинеться услід за нами, — дещо охолодив загальний запал лицар, імени якого Шаста не знав.

— А цього я боюся найменше, — відповів Едмунд. — Я добре розглянув усе, що плаває по цій ріці, і не побачив ані великих військових вітрильників, ані прудких галер. Хай спробує! Наша «Перлина» потопить будь-яке Рабадашеве судно — якщо, звісно, їм поталанить нас здогнати.

— Ваша величносте, — мовив крук, — нічого ліпшого під того, що придумав фавн, Ви не почуєте, хоч би ми радились тут цілий тиждень. Але ми, птахи, кажемо: спершу звий гніздо. Давайте пообідаємо і — до справи.

Тут усі встали, відчинили двері і розступилися, даючи дорогу королю і королеві. Шаста не знав, що йому робити, але Тамнас заспокоїв: «Залишайтесь тут, Ваша високосте, зараз я принесу сюди щось смачненьке. А доки ми все підготуємо — відпочивайте». Шаста знову опустився на подушки і за мить залишився у кімнаті сам.

«Прикро, доволі прикро», — подумав Шаста. За увесь цей час хлопцеві жодного разу не спало на думку розповісти нарнійцям усю правду і попрохати у них допомоги. Аршиш, чоловік черствий і скупий, виховував його так, що Шаста міцно засвоїв правило: ніколи нічого не розповідати дорослим, бо вони або зіпсують, або заборонять те, що ти хочеш зробити. Він подумав, що навіть коли нарнійський король і прийме двох речистих коней, то до Аравіси він, мабуть, поставиться инакше: вона ж бо калорменка, отож її або продадуть у рабство, або відішлють назад до батька. Про себе Шаста думав: «Ну як мені тепер признатися, що я не принц Корін, коли я усе чув і знаю їхні плани? Якщо вони довідаються, що я чужий, то живим мене звідси не випустять. Вони боятимуться, що я розповім усе Тісрокові, отже, вб’ють мене. Може, це станеться тоді, коли сюди повернеться справжній Корін і все розкриється!» Бачите, Шаста зовсім не уявляв, чого чекати від людей, що народились вільними.

«Що мені робити? Що мені робити? — раз-у-раз запитував себе Шаста. — Що мені… ой, знову сюди йде це дивне створіння, схоже на цапа».

До кімнати, пританцьовуючи, вбіг фавн. У руках у нього була таця, завбільшки майже як він сам. Фавн поставив її на інкрустований столик, поруч із диваном, на якому лежав Шаста, а сам сів збоку на килим, схрестивши ноги.

— Ну,