Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

викрив Туріна, — інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор-ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, — він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки-но східняни вперше з'явились у Дор-ломіні, він запитав у неї:

— Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

— Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже-дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

— Тоді, гадаю, він мертвий, — ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, — адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.

— Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, — відказала Морвен.

З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор-ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого — за тогочасним звичаєм, — однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.

Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:

— Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.

— Іти? — скрикнув Турін. — Куди ж ми підемо? По той бік Гір?

— Так, — відповіла Морвен, — по той бік Гір, далеко на південь. На південь — бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я — залишитися.

— Я не піду сам! — мовив Турін. — Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?

— Я не можу піти, — відказала Морвен. — Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.

— А Лабадала відішлеш? — запитав Турін.

— Ні, бо Садор кульгавий, — відповіла Морвен, — а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.

— Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, — мовив Турін. — Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!

— Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, — мовила Морвен. — Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.

— Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? — спитав Турін.

І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.

— Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, — відказала Морвен. — Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?

— Не знаю, — відказав Турін. — Я не знаю, хто такий раб.

— Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить — бути рабом, — відповіла Морвен.

Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.

— Важко, Туріне. Важко, сину мій, — сказала вона за мить. — Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?

І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.

— Скоро і воно піде на розпал, — сказав тесля, зіпершись на милиці, — бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.

— Не руш його наразі, — мовив Турін. — Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.

— Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, — сказав Садор, — до того ж вони не зігріють нас узимку.

Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.

— Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи — єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.

Турін було