Читати книгу - "На байдарці - за снагою"

набрати вантажу по 50 кілограмів на душу. Але з цього ж досвіду видно, що навіть у дводенному поході на річку Бродівку маса вашого спорядження все ж перевищує законні 36 кілограмів.

Будемо відвертими до кінця: габарити тюків з упакованими металевими та дерев'яними частинами байдарок теж суперечать грізним «Правилам».

Напрошується простий і, на перший погляд, навіть елегантний спосіб руйнування цих протиріч: ви здаєте байдарки до багажного вагона і їдете до потрібної станції, чесно і сміливо дивлячись в очі і провіднику, і бригадиру поїзда, і ревізору. Ви могли б навіть глянути в очі самого міністра шляхів сполучення, якби він, звичайно, забажав проїхати разом з вами у вагоні № 10 поїзда Митрики-Решетне. Закону ви не порушили!

Але вже говорилося, що найбільш очевидні рішення - не завжди правильні. Нам відомо кілька випадків, коли байдарочники, зазнавши поразки у боротьбі з провідниками, похнюплено волочать байдарки до багажного вагона і потім цілу ніч не стулять очей в очікуванні майбутніх прикростей. І недобрі передчуття збуваються.

Здебільшого ви одержуєте на станції тюк, який за масою точно відповідає цифрі, зазначеній у багажній квитанції. Але зовнішній вигляд тюка викликає у вас неабияке занепокоєння. Бо здавали ви прямокутну призму, а вертають вам усічений конус. А коли розв'яжете тюк, то з нього посиплеться велика кількість деталей і жодна з них за своїми розмірами не перевищує 3,5 сантиметра.

Такого ефекту неможливо було б досягти навіть за допомогою великодіаметрового кульового млина. Напевно, багажні вагони в цьому відношенні мають приховані й невідомі нам можливості.

Одного разу, правда, видали тюк, у якому розміри деталей не зменшились, зате останні виявились спресованими настільки монолітно, що місця стикування не вдалося розгледіти навіть під мікроскопом.

Перебуваючи поміж Сціллою (залізничними правилами) та Харібдою (недосконалістю багажного обслуговування), ви змушені вдатися до хитрощів. Рятує у даному випадку надрукований на машинці текст приблизно такого змісту:

«З правил пасажирських та вантажних перевозок»

§ 62, «г» ...серед негабаритних вантажів для провезення у вагоні дозволяється: інвалідні коляски, сейфи з документами (для осіб, що мають посвідчення дипкур'єрів) та розкладні байдарки типу «Салют».

Цього короткого (обов'язково короткого!) тексту достатньо, щоби приборкати найлютішого провідника і навіть вусатого бригадира. Бо всі 197 пунктів «Правил», гадаємо, не знає сам міністр шляхів сполучення.

Другу перешкоду на цьому етапі подолати значно простіше. Справа в тому, що ви, рівномірно розподіливши вантаж між відведеними вам місцями, з жахом переконуєтесь, що все купе заповнене вщент, а в коридорі лишилося ще чотири тюки, яких зовсім нема куди подіти. Те, що ви не вмістилися, - не біда. Але в кожному з купе на своїй нижній полиці має їхати сторонній пасажир. Навіть толстовець у третьому поколінні, опинившись в подібній ситуації, протестуватиме. Та й не зустрічаються зараз толстовці!

Одначе вихід є: скласти на одну полицю всі речі, проходи заставити байдарками урівень з нижніми полицями, а самим улягтися валетом на одній полиці. Решта залежить від того, як швидко ви порозумієтесь із сусідами...

Етап п'ятий: висадка з вагона. На потрібній вам станції, тобто там, де річка впритул підходить до залізниці, поїзд: 1) або не зупиняється зовсім, 2) або стоїть одну хвилину.

З першого досить сумного варіанту є лише один вихід: знайти спільну мову з бригадиром поїзда. Ні, ні, це означає зовсім не те, що ви подумали! Ніяких амурів! Для встановлення контакту з бригадиром існують шляхи значно коротші і надійніші. Які? Чи варто про це говорити!? Адже чоловікам це відомо, а жінки однаково не зрозуміють.

У другому випадку все набагато простіше. Ви, звичайно, дуже нервуєте і десь шістнадцять разів бігаєте до провідника, благаючи його на потрібній вам станції Шамари розгорнути червоний прапорець і тримати його доти, доки останній тюк не викинуть із вагона. Ви заприсягаєтесь, що затримаєте поїзд не більш як на дві хвилини. А що таке дві хвилини, коли поїзд однаково запізнюється на півтори години.

Але на станції Шамари відбувається щось незрозуміле. Провідник справді розгортає червоний прапорець, трясе ним так переконливо, що до вагона наближається начальник станції дізнатися, що трапилось. Але минає лише 35 секунд і ви повною командою і з усіма своїми тюками опиняєтесь на шамарській землі.

Потім з олівцем у руках намагатиметесь пояснити цей феномен, але даремно. Якщо припустити, що на вивантаження одного тюка потрібна одна секунда (час, як розумієте, фантастично малий), все одно на всю операцію необхідно було б витратити значно більше хвилини, не рахуючи часу, потрібного на вихід з вагона членів екіпажу і на повернення Кока, щоб підібрати загублений у цій метушні черпак. Але факт залишається фактом - 35 секунд і ні секунди більше! Обговорення цього феномена посідає одне з центральних місць у програмі вечірніх розмов біля багаття.

Етап шостий: доставка до річки. Цей етап не викликає занепокоєнь через те, що в описі чітко вказано: від залізничної станції до річки - 250 метрів. Цю відстань ви сподіваєтесь подолати за півгодини і тому вдивляєтесь у майбутнє весело і оптимістично. І даремно, бо втрата пильності не минає безкарно.

Незабаром ви переконуєтесь, що автор опису був взутий, напевно, у семимильні чоботи, бо посланий у розвідку член екіпажу повертається вкрай змучений тільки через дві години. З його слів дізнаємось, що до річки він так і не дійшов. Розвідника беруть на перехресний допит, лейтмотивом якого є бажання з'ясувати, де він все ж таки вештався і чи смакував йому гуляш у станційній їдальні. Вивідувач твердо стоїть на своєму і виставляє як доказ черевики, на які налипла густа глина.

Переконатися в правдивості даних розвідника досить легко. Дві-три бесіди з аборигенами - і картина, описана першопрохідцем вашої групи, набирає конкретних обрисів: до річки 8 кілометрів, з них 6 - дорогою, а решта 2 - «так».

Через дві години по тому ви, ледве домовившись з власником підводи, запряженої кобилою, плентаєтесь дорогою, що хапає в глиняні обійми колеса екіпажу, і тоскно думаєте: якщо це дорога, то що ж на вас чекає протягом двох кілометрів, що називаються «так»?!

Останні метри на шляху до річки ви продираєтесь крізь чагарники навпростець. І саме в той момент, коли вам хочеться, кинувши багатопудові тюки на землю, повернутися на станцію і найпершим поїздом заїхати якомога далі, ви виходите на берег річки. І - ай!.. завмираєте, забуваючи навіть спустити на пісок тюк. Заради одного цього пейзажу варто було загравати з начальством залізниці, плазувати перед суворими сусідами по купе, тремтіти від страху, вивантажуючи з космічною швидкістю своє майно, і тягти