Читати книгу - "...I жодної версiї!"

шпильки! Адже й вiн вдруге одружився, коли вже скронi засрiблились…

Проте Дмитро Iванович нiчим не виявив, що реплiка Христофорової зачепила i його. Умiння терпляче вислуховувати людей i цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жiнка замовкла, вiн спитав:

— То де ви були, Килино Сергiївно, увечерi в середу, дванадцятого грудня?

— Я ж сказала: у Львовi, — здивовано повторила жiнка.

— А точнiше? Пригадайте…

6

В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.

Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.

Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.

Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом «Приймальня» i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi — "Машбюро".

— Iван Андрiйович у себе? — спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.

— Так.

— Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.

Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi:

— Заходьте!

Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.

Але пiсля звичайних «ахiв» та «охiв» вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.

На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.

Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.

Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.

— Василь Ферапонтович Дейнека, — сказав директор. — Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль… У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, — сумно додав директор. — Загинув Журавель. Таке нещастя! — Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого… I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.

I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.

Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?

Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.

Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.

Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.

— Моє господарство, — розвiв руками науковець. — Тiснява, — додав, немов вибачаючись. — Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.

Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.

Тиша була сумною i спiвчутливою.

- Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? — урвав мовчанку Коваль.

— Аякже! — жваво вiдповiв Дейнека. — Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне — результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.

— А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?

— Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.

— А якщо вчений має свою тему?

Василь Ферапонтович перепитав:

— Як це «свою»? Ви хочете сказати — позапланову? У нас називають "iнiцiативна".

— Хоч би так.

— Бога ради! Будь ласка! Але насамперед — план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.

Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.

— Ну, правильно, план