Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. — Хiба у вашому селi нема доброго майстра?

— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й приїхав до вас.

-Доведеться пособити чоловiку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дiдусь. — Лемiш i чересло знайдуться в тебе?

— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з доброї сталi варився.

— Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, — когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця.

Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону:

— А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене... — і замовкаю.

— Як же вiн хотiв посмiятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.

— А ви не будете сердитись, коли скажу?

— Та, мабуть, не буду.

— Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.

— Таки був аж мiнiстром, — посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої постоли.

Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.

— I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?

— Та нi, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.

— Тодi у Києвi?

— Нi, ще ближче, — грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках.

— Тодi у Вiнницi? — зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.

— Iще ближче: у своєму селi!

— I що це за мода пiшла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.

— Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими.

— I ви були з ними заодно?

— Нi, ми були проти них.

— А в що ж ви зодягались?

— В те, що мали: однi в кожухи, другi — в киреї, третi — в свитки, четвертi — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.

"Скiльки свiта, стiльки й дива!" — сказала б на це моя мати.

— I за кого ви були? — питаюсь я далi.

— За свою селянсько-бiдняцьку республiку.

— Вона великою була? . ..

— Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою.

— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?

— Нi, тепер я комбiдчик, — весело смiється дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер.

З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем'єр-мiнiстр тепер головує — аж у повiтовiй споживспiлцi.

Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на тонке дiло — полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.

— Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазiї вивезла? — цюкає i цюкає своє.

Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:

— А ви так зробiть по тезисах: воли — у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.

Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає говорити без неї:

— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi — навiть народу не стало.

— Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого дня? — почав дiд совiстити старосту. — Де ж це, по-вашому, подiвся народ?

— Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали — куркулi, середняки i злиднi.

— А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили?

-Кози тодi не ходили в золотi, — вiдводить насмiшку титар, — але що було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?

— Все може бути, — погоджується дiдусь. — Iнодi навiть за довгий язик буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.

— Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину — то помiщицька земля, — хитрує титар. — А от як предкiвську почнуть рiзати...

— Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене?

Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:

— Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...

— То