Читати книгу - "Дванадцять китайців і жінка"

загляну до тебе.

Він вийшов з кімнати та попростував мимо кубинця, котрий його цілковито проігнорував; потім сів у ліфт і спустився на перший поверх.

Швейцар у готелі виявився тямущим. Феннер запитав у нього, де можна знайти Нулена. Той відповів, що його контора — в районі Дюваль-стріт і викликав таксі. Феннер дав йому щедрі чайові. Після цього швейцар так дбайливо підсадив його в автівку, наче Феннер був з порцеляни.

Контора Нулена розміщувалася над крамницею. Феннер змушений був піднятися довгим сходовим маршем, поки віднайшов димчасті скляні двері. Коли зайшов усередину, пласкогруда жінка, якій уже давненько перевалило за тридцять, підозріливо поглянула на нього з-за друкарської машинки.

— Нулен у себе? — запитав Феннер, променисто всміхаючись, бо усвідомлював, як багато може досягти цим.

— Він зайнятий, — відповіла жінка. — А хто його питає?

— Скажіть, що Росс. Дейв Росс. І передайте, що я нічого не продаю — просто хочу бачити його.

Вона підвелась і зникла за дверима. Феннер кілька хвилин вичекав, а тоді пішов за нею.

Нулен був смаглявим чоловіком середніх літ з промовистим черевцем, подвійним підборіддям і гачкуватим носом. Очі мав непроникні й недобрі. Він глипнув на Феннера, а потім на жінку.

— Хто це? — рявкнув.

Жінка смикнулася, кліпнувши очима.

— Зачекайте за дверима, — сказала.

Феннер пройшов повз неї і зупинився перед великим столом. Зауважив поплямлений Нуленів жилет та неохайні руки з брудними нігтями. Найтінґейл мав слушність. Справи Нулена йшли геть погано.

— Мене звати Росс. То як далі?

Нулен хитнув головою жінці, й та вийшла, зачинивши за собою двері.

— Чого вам від мене треба? — запитав похмуро.

Феннер нахилився до нього, обпершись об стіл.

— Хочу закріпитися в цьому місті й уже зустрічався з Карлосом. Він мені не підійшов. Ти — наступний у моєму списку. Отож, я тут.

— Звідкіля ти? — запитав Нулен.

— Від Кротті.

Нулен уважно розглядав свої брудні нігті.

— Отже, Карлос не захотів скористатися твоїми послугами. Чому? — в його голосі чулося кепкування.

— Карлос мене навіть не бачив. Я зустрівся з його головорізами, і цього мені було досить. Мене від них мало не знудило, тож я пішов звідти.

— А чому прийшов до мене?

Феннер вищирився.

— Вони сказали, що ти — нікчема. І я подумав: можливо, мені вдасться щось зробити для тебе.

Кров повільно прилила до щік Нулена.

— Що, так і сказали?

— Саме так. Із моєю допомогою ти ще змусиш їх покрутитися.

— Тобто?

Феннер ногою підсунув до себе крісло і вмостився поруч з Нуленом. Нахилившись до столу, пригостився тонкою зеленуватою сигарою з портсигара. Неквапно запалив її. Нулен сидів, спостерігаючи за ним. Очі його були напружено-уважні, й у них блиснув вогник зацікавлення.

— Поглянь на справу з іншого боку, — сказав Феннер. — З мого боку. Я приїхав од Кротті. Й хочу отримати свій шанс — такий самий, як у вас — заробити трохи грошенят, не збуджуючи нічиєї цікавості. Кротті сказав мені: йди до Карлоса або до Нулена. Але люди Карлоса вважають себе надто крутими, щоби перейматися мною. Я навіть не можу пробитися до Карлоса. Тому прийшов до тебе — і що бачу? Ти пересиджуєшся у своїй конторі, і секретаркою у тебе якась зблякла пласкогруда вівця. Тож чому тоді Кротті вибрав тебе? Можливо, колись ти і був кимось, але інформація Кротті вже застаріла. А може, ти ще кимось і є, тоді твій вигляд — лише ширма. Тож загалом вважаю, що ми з тобою порозуміємося.

Нулен здвигнув плечима:

— Навряд чи. Я не знаю, хто такий Кротті. Ніколи про нього не чув і не думаю, що ти — від нього. Думаю, що ти — кілер-невдаха, котрий блефує, шукаючи роботу. Мені ти не потрібен, і, сподіваюся, ніколи не знадобишся.

Феннер звівся на ноги й позіхнув.

— Чудово, — мовив він, — тепер можу дозволити собі трохи відпочити. Коли обміркуєш мою пропозицію, то зможеш знайти мене в готелі «Хейворт». Якщо знаєш Найтінґейла — розпитай у нього, хто я; він вважає мене тямущим хлопцем.

Кивнувши Нуленові, Феннер вийшов з контори. Унизу викликав таксі й поїхав до себе в готель. Там замовив у ресторані смажене черепашаче м'ясо. Поки їв, його розшукав Найтінґейл і сів навпроти.

Із набитим ротом Феннер запитав:

— Що, нікого ховати чи труни закінчилися?

У Найтінґейла був вельми стурбований вигляд:

— Що ти, до дідька, собі дозволяєш — полишити отак тих хлопців?

— А що? Я завжди роблю так, коли з мене кпинять. Щось не подобається?

— Послухай-но — Рейджер далеко не ягня. З ним так не можна.

— А як можна? Розкажи мені.

Найтінґейл замовив чорний хліб із сиром та склянку молока. І не відривав погляду від скатертини, аж поки офіціантка принесла замовлення. Коли та пішла, нарешті висловився:

— Своєю поведінкою ти мені все ускладнюєш. Феннер поклав ножа з виделкою на стіл і посміхнувся до чоловічка.

— А ти мені подобаєшся, — сказав. — Поки що ти — єдиний тут, хто простягнув руку допомоги. При нагоді віддячу тобі тим самим.

Найтінґейл уважно поглинув на Феннера з-під крисів капелюха. Сонце, що пробивалося крізь штори на вікнах, відсвічувало у його окулярах.

— А можеш і зашкодити, — сказав сухо.

Феннер знову почав їсти.

— Дідько! — вилаявся він. — Що за бісове місто! Коли вони врешті пообідали, Феннер відсунув стілець та звівся на ноги.

— Гаразд, приятелю, — підсумував він. — Якось днями загляну до тебе.

— Якось днями ми могли б і поговорити, — Найтінґейл сказав це з надією у голосі.

Феннер зняв капелюха й пригладив волосся.

— Ну, не знаю, не знаю... — відповів туманно.

Потім кивнув на прощання чоловічкові й вийшов у хол готелю. Клерк за конторкою був зайнятий, та коли Феннер минав його, улесливо посміхнувся.

Феннер сказав:

— Я йду спати: це місто — ваша глушина — мене просто добиває.

І ще до того, як клерк спромігся щось відповісти, піднявся у свій номер і замкнувся зсередини на ключ. Тоді зняв капелюха та піджак й улігся на ліжко. І майже відразу ж заснув — з усмішкою задоволення на губах.

Розбудив Феннера різкий телефонний дзвінок. Він рвучко сів у ліжку, поглянув на годинник, відзначивши про себе, що проспав дві години, а тоді потягнувся за слухавкою.

— Негайно приїжджай у готель