Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

цей тип людини, що вміє терпіти страждання, не показуючи їх усім і кожному. Я за цей образ революціонера, для якого особисте — ніщо в порівнянні з загальним».

Є поодинокі червоні рисочки на сторінках роману. Ось одне

таке місце з восьмого, передостаннього розділу книги:

«Корчагін обхопив голову руками й тяжко замислився. Перед

очима пройшло все його життя, від дитинства й до останніх

днів. Чи добре, чи погано прожив він свої двадцять чотири

роки?»

Олівець, кулькова ручка, чорнило...

...А спокійна байдужість — то душевна підлота.

Із зошита з російської літератури

дев’ятикласника Володимира Правика.

«Володя ніколи не нудьгував, ріс небайдужим до всього, що

його оточувало: до життя ровесників, краси нашої української

природи, до тих труднощів, які довелося переживати батькам.

Володик був улюбленим онуком своєї бабусі по матері. Змалку

охоче допомагав батькам.

Володя ніколи не розпочинав зайвих суперечок, прагнув усіх

вислухати до кінця, а висновок робив сам. Життя довело: він

робив правильні висновки. Я знав про його бажання піти до

військового училища, проте не думав, що він навчатиметься саме

в пожежному. Володя мав неабиякі здібності з радіосправи, я

йому радив поступати до радіотехнічного. Та він зробив, як

відомо, інший вибір.

Мені довелося разом з батьками Володі побувати в Черкаському

пожежно-технічному училищі в день випуску, і я спитав небожа, чи не помилився він у цьому виборі. Володя відповів: «Свою

справу я обрав правильно».

Із листа Григорія Криволапова,

капітана запасу.

— Тобі, Володю, поталанило,— говорить Віра Романівна.— У

першому класі здужав експериментальну програму, зараз маєш

можливість довести прихильність до шкільних експериментів. З

нового навчального року в школі буде експериментальний клас.

Володя з Васею п’ють на веранді чай. Саме повернулися з

водної станції: на літо влаштувались туди матросами-

рятувальниками. Змінюють один одного на «посту номер п’ять», сьогодні обом випав вихідний, а вони все одно подалися на

берег. І маєш: витягли з Прип’яті п’яного. Жениха! У

весільному костюмі стрибнув з човна просто в хвилі, схотів у

такий спосіб продемонструвати нареченій свою звитягу.

Вітя допомагає частувати матросів-рятувальників, несе з

буфета ще й третю чашку — для Віри Романівни, яка щойно

прийшла. Отже, зараз і Костик прийде? Вітя дружить з Костиком, як Володя — з Льонею.

— Скоро не прийде, бо сидітиме за городом, доки жаба не

обійме сосонку! — повідомляє Віра Романівна про молодшого

сина.

Хлопці знають, що це не жарт. їхня вчителька насправді

зробила фотокадр: жаба виніжується на стовбурі сосни. Тепер

Костик вихваляється, що підстереже мить, коли жаба ще й

усміхнеться.

А от про новий клас пожартувала чи ні Віра Романівна?

— Цілком серйозно кажу. Будемо вивчати фізику і математику

за поглибленою програмою. Майте на увазі, буде нелегко. Кожен

урок учителі готуватимуть окремо — і запитання, і завдання.

Тобто несходженими шляхами підемо. Силоміць до спецкласу

нікого не надсилатимуть. Все — за бажанням дітей, із згоди

батьків.

Такий клас — давня мрія вчительки, Вчительки-новатора і

дослідниці. Кілька років тому Віра Романівна вразила колег і

знайомих: поїхала на день до Києва, попросивши директора

змінити розклад уроків з виняткової причини. Він зважив на

прохання, а причину уточнив уже після її повернення. Не зразу

збагнув те, що почув: «Захищала кандидатську».

Захищала — і блискуче захистила. Без навчання в аспірантурі, без протекції, пробивання «актуальних тем». Тема її дисертації

— «Формування в учнів уявлення про загальність основних

законів природи» — була сформульована життям, та ще й як

владно!

Якось вчителька натрапила на фразу Данила Граніна: «Освіта—

це те, що лишається, коли все вивчене забуте». Зачепила за

живе думка: «А що залишиться у моїх учнів?» Спробувала

пересвідчитись, засумувала від першої спроби. На уроці фізики

поцікавилася, які основні закони природи знають діти.

Перелічили зо три десятки законів, вивчених за курсом фізики.

На уроці хімії називали хімічні закони, на уроці біології —

біологічні. Залежно від назви уроку по-різному формували

закони природи ті самі учні.

— Як же тоді підкоритися єдиним для всієї природи загальним

законам? Як відчувати себе частинкою природи, щоб жити з нею в

злагоді?

Розгубилися й найкращі учні...

Вчительці кортіло перевірити спостереження і тривоги, розпитавши свого Льоню та Володю Правика. Разом зростали, ходять до одного класу, досить давно сидять на одній парті.

Тож однаково чи кожен по-своєму сприймають закони природи? Але

стримала себе: надто рано це досліджувати на них — лише

п’ятикласниками були. Розіслала анкети до двадцяти шкіл

України. Отримала лантух відповідей. Читала їх, остаточно

приголомшеною. Шістдесят відсотків учнів відповідали на

запитання про закони природи як роботи: повторювали завчене...

Отоді почалася праця, узагальнена потім в дисертації: разом з

кількома однодумцями розробили таблиці для показу

взаємозв’язку природознавчих наук на шкільних уроках. Залучили

до цього учнів. Не все пішло гладко. Частина вчителів зустріла

пошук іронічно: «Дочекалися місцевих реформаторів». Були й

категоричні протести: «Хто дозволив переглядати програми?

Крамола!» Та в дітях уже спалахнув творчий вогник, новою

методикою зацікавилися в інших республіках, в чорнобильську

школу пішли листи з проханням передати досвід. Мало своє

значення присвоєння наукового ступеня кандидата педагогічних

наук шкільній вчительці.

Відповідні інстанції дали нарешті згоду на створення в школі

експериментального класу. Отже, напередодні початку

навчального року Віра Романівна за чаюванням на веранді

Правиків не жартувала.

— Щось вирішив, Володику? — наче ненароком спитала мати.

Гості розійшлися, втрьох з хлопцями прибирали посуд зі

столу. Наталю Іванівну непокоїла думка: чи на користь сину

піде «підсилена математика»?

Мріяла, що буде первісток учителем. Навколо Володика завжди

юрмляться дітлахи, він вміє їх зацікавити, організувати, в

разі потреби — заспокоїти. Вітя завдає набагато більше турбот, ніж Володик у його віці. Скаржаться вчителі: неслухняний, пустує на уроках, кудись з них зникає. А от Володик не згоден

записувати Вітю в безнадійні: «Мамо, адже він з першого слова

слухається». Є у Володі педагогічний хист. Є терпіння.

Вітя, бува, назбирає жабок в озерцях, додому нанесе. Не

мучить їх, а розглядає. Та мати все одно гнівається:

«Повикидай негайно!» Повикидає. Через день у Віті знову жаби

по кишенях. Одного разу забігався десь, не можна докликатися, а уроки ще не поробив. Володя вийшов на ганок, постояв, подивився в темряву, пішов і собі, хвилин через п’ять веде

малого. З веранди чути, як питає: «В театрі у Віри Романівни

«Дюймовочку» бачив? Поспав, можна й попоїсти: хап-хап-хап?

Попоїв, можна й відпочити? Любиш роздивлятися жабенят, бо по-

їхньому збираєшся жити?» Відтоді не бачили жабок