Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

дитини дозволяє передбачити виникнення таких зв’язків, як сміх–гра, сміх–гумор, сміх–невідповідність, сміх–страх, сміх–безпека, сміх–задоволення. Зв’язок сміх–гра спостерігається у молодих і дорослих приматів.

Загалом, розглянуті нами фізіономія та онтогенез виявляють подвійний процес: дозрівання (мозкового, сенсорного, когнітивного, психоемоційного) і постійних взаємодій дитина–довкілля (досвід із полегшувальним ефектом), включаючи водночас емоційно позитивну, безпечну атмосферу, більш чи менш багате на стимули середовище та ігровий настрій у родині.

IV. — Філогенез сміху

Розгляд походження та еволюції сміху потребує звернення до низки певних понять і концепцій, що їх застосовують в етології і які дозволяють краще зрозуміти статус сміху в природній історії міміки обличчя.

1. Попередні поняття

A. Поява лицевої демонстрації у ссавців. — Вирази обличчя вимагають розвиненої системи лицевих м’язів.

Ця система відносно проста у холоднокровних хребтових (риби, амфібії, рептилії) і до певної міри у птиць. Їхня лицева мускулатура більш-менш обмежується м’язами, що регулюють роззявляння і затуляння рота, очей, носових отворів.

Анатом Ернст Г’юбер[33] виявив фактори, що найтісніше пов’язані з виникненням справжньої лицевої мускулатури у ссавців: жування їжі з раптовою спеціалізацією зубів, грудне вигодовування малечі (з виникненням губ і рухливих щік). Мускулатура обличчя у більшості ссавців відповідає тій самій структурі, однак розроблена система лицевої демонстрації розвинулася, крім вищих приматів, тільки в групах деяких рядів, таких як м’ясоїдні (родина псових, котячих) і копитові (родина коневих). Вони також мають особливе і витончене зорове чуття з набуттям важливої анатомічної особливості — центральної ямки (area centralis), розташованої в центрі жовтої плями сітківки ока. Для них зосередження виражень у звуженій ділянці (лице) має перевагу в тому, що спрощує безпосереднє сприйняття на звичній відстані в соціальних обмінах. Цей розвиток відбувся, зокрема, у псових і приматів.

Від нижчих приматів до людини ми спостерігаємо ускладнення лицевої мускулатури через фракціонування компактних м’язів, що дозволяють зростаючу розробку та багатство лицевої міміки, яка приводить до неймовірно складної «мімічної системи» у людини.

Б. Соціальна гра приматів. — Гра, описана К. Луазо[34] як позитивна налаштованість і гнучка взаємодія представників свого виду, орієнтована на будь-який елемент тваринного довкілля, зі стимуляцією найдоступнішими сенсорними шляхами.

Тварини можуть бути запрошені грати з боку родичів одного чи іншого виду. Цей тип запрошення здійснюється сигналом метакомунікаційного типу (сигнал, що інформує про характер комунікації, яка відбуватиметься), зображений на обличчі (ігрова міміка). Сигнали гри виглядають доволі помітними, недвозначними і є міжвидовими.

Соціальна гра забирає більшу частину часу, що не присвячений сну або їжі. Це відбувається насамперед між молодими особинами або між матерями та їхніми дітьми. Сигнал соціальної гри полягає в особливій міміці, названій «ігровою мімікою», або play face, що відповідає демонстрації (display) «розслаблене обличчя — розтулений рот» (з виставлянням або без виставляння горішнього і/або нижнього ряду зубів), що спостерігається у вищих приматів і має першорядне значення у філогенезі людського сміху. Моторні схеми формуються головно на основі агонічної поведінки (переслідування, бійка, перевертання, покусування). Соціальна гра загалом сприймається як фактор, що сприяє процесові соціалізації всередині кожного виду, дозволяючи тварині пізнати, до якого виду вона належить.

В. Концепт гомології. — Айбль-Айбесфельдт[35] називає гомологічними такі структури (морфологічні чи поведінкові), що завдячують своїй подібності спільному походженню, тобто мають прямий генетичний зв’язок, через який інформація про засвоєння потрібного типу поведінки передається геномом. Розрізняють гомології, що передаються пам’яттю, — «гомології традиції» і такі, що передаються геномом, який діє як носій інформації, — «філогенетичні гомології».

Отож вивчення гомологій дозволяє визначити філогенез типів поведінки.

Г. Концепт ритуалізації. — Автор цієї концепції, біолог Джуліан Гакслі, зазначав: «Упродовж еволюції багато типів поведінки у тварин втратило свою первісну функцію й набуло нової функції — на службі комунікації — внаслідок процесу філогенетичної ритуалізації»[36].

Ці поведінки здобувають морфологічні характеристики експресивності, щоб стати сигналами, які зрозумілі представникам того самого виду і відіграють також роль стимулів, що інстинктивно викликають руховий акт. Вони також набувають функції каналізування агресії й уможливлюють налагодження зв’язку між індивідами.

2. Гіпотеза щодо філогенетичного походження, яка натепер визнана всіма авторами. — Доволі релевантна гіпотеза щодо філогенетичного походження людського сміху й усмішки була сформульована голландським біологом Яном Ван Гофом і його колегами[37].

Порівняльні дані, що ґрунтуються на низці досліджень, доводять, що сміх людини має форму, подібну до форми «display» (лицева міміка) «розслаблене обличчя — розтулений рот» (relaxed open mouth) у великих приматів, а форма усмішки пов’язана з «мовчазним обличчям — оголеними зубами» (silent bared teeth display). Ідеться про фенотипні гомології філогенетичного типу (див. малюнок).

Так, «розслаблене обличчя — розтулений рот» виявляється філогенетичним попередником людського сміху, а «мовчазне обличчя — вишкірені зуби» — попередником усмішки.

Хоча, згідно з класичною традицією, у морфологічній площині вони становлять дві виражальні форми різної інтенсивності, фактично сміх і усмішка мають різне філогенетичне походження і є відповідями на якісно різні мотивації.

На думку всіх авторів, форма «розслаблене обличчя — розтулений рот» може розглядатися як ритуалізація навмисного руху покусування, характерного для гри, зокрема, у приматів, що дозволяє їй набути функції сигналізації, яка сповіщає родичів про ігровий характер соціальної взаємодії, теперішньої або майбутньої. Гра полягає насамперед у бійках і «непогамовних переслідуваннях».

а) розслаблене обличчя — відкриті зуби; б) мовчазне обличчя — вишкірені зуби (за Я.А.Р.М. Ван Гофом, 1971) Джерело: J. Eibl-Eibesfeldt, L’homme programmé, Paris, Flammarion, 1976

Людський сміх виникає як результат ритуалізації, про яку ми згадували вище. Формально гомологічний до «розслабленого обличчя — розтуленого рота», він, очевидно, гомологічний також функціонально, як