Читати книгу - "Степовий пірат"

революції австро-германо-гайдамаків. Гуляй-Пільський Районний Революційний Комітет». У звучанні телеграми, в її відчутній квапливості є щось від настрою цієї піднесеної миті. Ентузіазм і гордість, які вимагають від гуляйпільських партизанів повідомити всій Україні, всій Росії і світові, що це велике степове село перебуває в авангарді революції.

Допоки емоції не вгамувалися, в центрі Гуляйполя збирається віче, на якому Махно закликає до повалення гетьманської влади. Якщо вірити Чубенкові, австрійці також піддаються загальному настрою й оголошують про своє приєднання до селянського загону. Проте партизани зверхньо заявляють, що революція — це справа українського народу, вручають австрійцям гроші з каси загону і кажуть повертатися додому. Вже наступного дня вони мусять відступити, отримавши звістку про наближення загонів неприятеля.

Впродовж певного часу вони крутяться навколишніми селами, збираючи добровольців і нападаючи на поодинокі патрулі, що необережно віддалилися від Гуляйполя. Посилення експлуатації викликає у місцевих селян щораз більше невдоволення, вже мало не в кожному селі створюються загони самооборони. Згідно з популярною революційною метафорою, вони — як пальці руки, що, стиснуті разом, утворюють кулак.

Перший союз група Махна укладає з партизанами віддаленої на шістдесят кілометрів Великомихайлівки. Село розкинулось на краю найбільшого в радіусі багатьох кілометрів Дібрівського лісу, тому його іноді теж називають Дібрівка. Обидва загони зберігають автономію і не визначають спільного командира. Гуляйпільцями командує Махно, лідером дібрівської групи є колишній моряк Балтійського флоту Феодосій Щусь.

Батьківщина Щуся — це велике село, що простяглося вздовж звивистої річки Вовчої, яка тече між мальовничими, подекуди скелястими берегами. Гуляйпільський Гайчур впадає у Вовчу, яка є притокою Самари, що, своєю чергою, вливається до Дніпра. У нагрітій сонцем кімнатці сільської ради важко всидіти, тому її члени лише шукають приводу зачинити контору на всі запори. Закордонні гості у Великомихайлівці — видовище нечасте, тому годиться зайнятись ними якнайтурботливіше і показати головну місцеву принаду — музей. Чоловіка, якого називають хранителем, приводять попід руку. Його зачіска вказує на те, що він щойно був витягнутий із ліжка. Чоловік натужно кліпає очима, трохи губить нитку розмови, але, доведений до першої зали, як автомат, починає розповідати монотонним голосом історію Великомихайлівки від епохи неоліту.

Гроші в музеї закінчились, імовірно, після розпаду СРСР, тому опудала птахів із «зали природи» з’їдені міллю аж до кісток. Скелети синичок стрибають запилюженими гілками, скелети дятлів стукають у стовбури з облізлою фарбою, скелети трясогузок прогулюються по землі. Так виглядав би Дібрівський ліс, якби на нього впала атомна бомба. У вітринах зібрано все, що може мати хоч якусь вартість. Телефон, з якого, мабуть, дзвонив кудись Нестор Махно («бандит», — нагадує хранитель). Фотографії будівництва місцевого стадіону. Знамена з серпом і молотом, зокрема один — із плямами крові радянського партизана. Гучномовець, через який глибокий голос легендарного диктора Юрія Левітана повідомив село про початок війни з нацистською Німеччиною. Ціла стіна присвячена видатному льотчику з Великомихайлівки, полковникові Олександру Штепенкові, автору «Спогадів навігатора» (книгу видано також у Польщі 1952 року). Здається, все село зносило сюди експонати, бо є тут і гроші з різних куточків світу, серед них — п’ятдесят злотих з генералом Свєрчевським, який «кулям не кланявся». Насамкінець отримуємо минулорічне число газети «Голос комуніста». Увагу привертає сповнений обурення текст про те, як невдячні поляки звинувачують радянських солдат у вбивстві їхніх офіцерів.

3

Махно і Щусь. Це був незвичайний дует, практично нерозлучний від моменту зустрічі. Зіткнення двох цілком різних характерів і зовнішностей. Щусь, із довгими чорними кучерями й стриженими вусиками, славився шаленою відвагою. Високий і вродливий, він одягався зі справжньою козацькою фантазією і рідкісним на полі бою шиком. До матроської безкозирки з корабля «Иоанн Златоуст» він вдягав трофейний гусарський кітель, жіночі хустки та пошиті зі штор строкаті штани. Денді-анархіст сідлав білого коня. Не менш відважний Нестор Іванович радше не гнався за модою. «Невисокого зросту, вузький у плечах з русим волоссям і якимось пласким, трохи мавп’ячим обличчям», він зазвичай одягався у простий однострій. Зовнішність мав нецікаву, але увагу притягали його очі — «сірі, холодні, сталеві, просто-таки гіпнотичні».

Нестор Махно і Феодосій Щусь (крайній справа)

Постановили, що командира анархістського загону оберуть самі партизани. Щусь і Махно напрочуд мирно ділили владу між собою. Їхня слава росла з кожним днем, а разом із нею прибувало селян-добровольців, готових боротися за волю і землю. Зрозуміло, це не могло пройти повз увагу німецько-австро-угорського командування.

На слід групи австрійці натрапили неподалік рідних місць Щуся. Неочікуваний наступ захопив партизан зненацька. З великими труднощами їм вдалося прорватись до Дібрівського лісу. Австрійці блискавично оточили територію і почали артилерійський обстріл. Коли поміж дерев засвистіли снаряди більшого калібру, в партизанських шерегах почалась паніка. Щусь також підупав духом і безпорадно оглядався на Махна. Нестор Іванович пришпорив коня, скликав людей і стрімко рушив у напрямку, звідки долітали слабші залпи. Атака влучила у найслабшу ланку кільця, яким був оточений ліс. У чистому степу партизани були вже невловимі. Після цієї сутички Махно став незаперечним командиром загону, «Батьком». Так у козацькі часи називали заслужених отаманів.

4

Після перемоги у Дібрівському лісі Махно перетворюється на живу легенду. Селяни, виховані на запорізьких думах, на переказах про славу козацьких «характерників», яких не брали ні кулі, ні шаблі, бачать в анархісті продовжувача традицій великих бунтівників. Із вуст в уста передаються пам’ятні слова Омеляна Пугачова, очільника антифеодального повстання XVIII століття, який пророкував прихід свого наступника.

Селяни вірять, що Махно — месник, який відплатить панам, багатіям і буржуям за століття бідності й приниження. Вони співають: «Махно цар, Махно Бог, з Гуляй-Поля до Полог». Село годує і переховує загін, який зміцнюється день за днем. Більші території все ще перебувають під контролем австрійців і угорців, але в околицях неподільно панують партизани. Контингент словаків, які підтримують занадто добрі стосунки з мешканцями і легко закривають очі на місцеві симпатії, відкликають.

Цілком несподівано в кількадесяти кілометрах на захід від Гуляйполя австрійці розбивають партизанів селянського загону Єрмократьєва. В’язням відмовляють у гідній смерті від кулі — їх вішають на шибеницях, як звичайних злочинців. Єрмократьєву з невеликою групою вдається