Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

з Валеріаном», помістила її в маленьку охайну коробочку, закрила клапани, акуратно коробочку перев’язала й поставила у віддалений куток мозку.

Пізніше на те буде час, що вона й сказала Валеріанові. А зараз розпочнеться її частина операції.

Автобус, нахилившись, зупинився біля підніжжя вежі. Лорелін розправила сукню, розпушила волосся, насунула на обличчя ліниву усмішку й вистрибнула з автобуса. Підходячи до вежі, вона однією рукою прикрила очі, а другою весело комусь помахала.

На сторожовій вежі бовваніла одинока постать. То був сиїрт, він схвильовано вдивлявся в них і кидав метушливі погляди то на Лорелін, то на вкритих пончо людей Гібсона, адже ті теж вилізли з автобуса.

Сиїрти були напівгуманоїди, напіврептилії. Незлобивий народ, однак дуже низького інтелекту. Корпорація Великого базару наймала їх як охоронців і поліціантів, але ті загалом надто легко відволікалися й поводились занадто дружньо, аби бути винятково ефективними на цій роботі. Лорелін знала, що багато торгівців, прагнучи надійної безпеки, наймали своїх, як той таки Айгон Сайресс. Сиїртам подобалося зустрічатися з новими розумними істотами, і їхня культура ґрунтувалася на принципі «унбугалії», який загалом означав таке: що більше довкола щасливих людей, то більше щастя. Юрми, що швендяли Великим базаром, на думку Лорелін, поза сумнівом, кидали цих досить дивакуватих створінь в екстаз. При цьому жодного прибутку вони не діставали. У цих істот не було нічого, що було б схоже на гроші. Отже, наймати їх як працівників було важко.

Жовтошкірий сиїрт на вежі спостерігав за тим, як Лорелін виходила з автобуса. Його погляд пересунувся на людей у пончо, які йшли назирці. Він підняв руку з трьома пальцями — щоб помахати їй, подумала Лорелін. Саме так і було, одначе потім, схоже, йому сяйнула інша думка, й він опустив руки на дуже показну гармату швидкого вогню, що стояла поруч, та розвернув її в їхній бік.

Розділ п’ятий

Лорелін радісно засміялась і крикнула знервованому сиїртові:

— Гей, не треба! Я знаю, тут нема стоянки. Не хвилюйтеся, ми ненадовго!

Її дружнє привітання змусило його завагатися. Вона завела руку за спину, вхопила зброю й націлилась на охоронця. Ударна хвиля вилетіла зі ствола і всадила маленький дротик прямо в голі кістляві груди сиїрта.

Тієї ж миті чоловіки скинули пончо й оголили громіздку зброю, причеплену до їхніх тіл. Позаду неї стояв капітан Зіто (хоч Лорелін чула, як команда час від часу звала його «капітан Зед»). У нього був плаский комп’ютер з широким екраном. Лорелін хутко відстібнула частину своєї зброї і клацнула нею об задню стінку екрана. Зіто повернувся ліворуч, а потім праворуч.

Сиїрт на сторожовій вежі мавпував його рухи.

— Гаразд, — мовив Зіто, — я контролюю нашого кістлявого дружка. Ми зможемо побачити все, що бачить він.

Звичайно, Лорелін бачила це й раніше, але їй не вдавалося вповні загнуздати спалахи веселощів, коли вона бачила, як користувалися кон-дротиком не лише для роззброєння ворога, а й, головним чином, щоб його завербувати. В реальності ефективність такої «примусової дружби» залежала від двох чинників: від того, як легко вдається маніпулювати об’єктом, і від досвідченості його контролера.

Приказка «розуму двоє клали, а третій топтав» явно не про сиїртів — вони були винятково піддатливі, а капітан Зед був профі. Лорелін подумала, що капітан професіонал у багатьох інших речах, і дивно те, що він досі залишається капітаном. Вона глянула на його обличчя з гострими рисами, на щелепу, що свідчила про рішучість, на холодні очі, й вирішила, що краще їй цього не знати.

Лорелін перевела увагу на об’єкт маніпулювання. Її вразило, як легко, порівняно легко, цей незграбний киріанський абориген повернувся до своєї гармати і, як гадав би будь-хто, хто б зараз на нього дивився, слухняно поновив спостереження за огородженою територією.

— Ходімо, — віддав наказ капітан Зед, і вся команда повернулася до автобуса.

За кілька секунд вони приєдналися до майора Гібсона. Він зі своїми хлопцями стояв обабіч сталевих дверей східних воріт. Коли Лорелін зістрибнула з автобуса, солдат саме сканував двері й насуплено вивчав зчитані дані.

— Так, як ми й гадали. Двері заміновано по всьому периметру, пане майор, — доповів він.

Гібсон кивнув. Він повернувся до Лорелін і подав їй великий довгий футляр, а потім звірив годинника.

— Висадка за дванадцять хвилин, сержанте, — повідомив Гібсон.

Лорелін кивнула. Поруч з нею стояв мовчазний зосереджений Зіто, а решта Гібсонової команди притиснулася до нерівного червоного каменю зовнішнього муру.

Лорелін зазирнула в екран Зіто. Він тепер дививсь очима маріонеткового сиїрта на вежі, який, своєю чергою, оглядав огороджену муром територію. Лорелін притлумила геть недоречну в цю напружену мить усмішку, спостерігаючи за туристами, що хаотично кружляли у віртуальній реальності, тикаючи в невидимі їй дива й беручи в руки речі, яких не було. Усе це було схоже на таку собі імпровізовану аматорську театральну виставу.

— Змінюємо налаштування виду, — поінформував Зіто й повернув диск зі шкалою. На камері, що відображала погляд сиїрта, щезла та справжня пустеля, що була за кам’яним муром, натомість з’явилися жвавий закуповий рай і колоритний безлад Великого базару.

— Чудово, — озвався Гібсон. — Активуйте камеру спостереження охоронця й знайдіть майора Валеріана.

— Так точно, пане майор, — хутко відповів Зіто. Кут зору зсунувся, бо сиїртова голова повернулася, щоб роздивитись картинку в системі керування. Він тепер, а з ним і Зіто, дивився ніби з камери дрона завбільшки з невеликого птаха, який піднімався вгору, ширяв, кидався довкруж, а потім пірнав униз, кулею мчачи через віртуальний східний базар у пошуках Валеріана.

Один із солдатів вийшов уперед і позначив лазером контур прямокутника на здоровезній металевій плиті дверей на воротах. Швидке натискання кнопки, і прямокутна частина залізної перепони розчинилася в повітрі, перетворившись на отвір заввишки з людину.

— А зараз ваш час іти на закупи, — промовив Гібсон.

Лорелін кивнула й наділа шолом і рукавички, що їй дали двоє солдатів. Стискаючи в руках футляр, якого отримала до того, вона прослизнула у двері.