Читати книгу - "Антипедагогічна поема"

class="book">— Марусю, я вмираю! Я підчепила свинячий грип, — простогнала вона.

— Ти дурочка! — сказала Маруся свою коронну фразу. Вона завжди називала Аврору дурочкою, коли та починала грузити її своїми проблемами. — Я тобі кажу, ти дурочка. Ніякий це не свинячий грип. Обикновенна інфекція. Я щас прийду і тебе полікую.

— Давай швидше, мене всю ламає.

— Я щас на Бесарабці скуповуюсь, як тіко вернуся, зайду до тебе.

— Ой, купи й мені щось пожерти.

— Куплю!

Аврора покірно чекала, поки Маруся прийде. В цей момент вона ненавиділа все: свою квартиру з поламаним вхідним замком, без дверей у туалеті, і свою школу, і своїх учнів, і свого колишнього коханця за вчорашній невдалий секс. Але найбільше вона ненавиділа себе — безпомічну, спітнілу, потворну.

Коли вона почула звук повороту ключа в дверях, то автоматично крикнула Марусі:

— Не гупай дверима, бо замок заклинить і ми не зможемо вийти з хати!

— Та пам’ятаю! — мужеподібним голосом озвалася Маруся.

Марусине лікування Аврори було простим і дієвим. У його основі лежав тисячолітній досвід народної медицини.

Через годину вони лежали в одному ліжку, добряче «тепленькі», й обмінювалися новинами про те, що відбулося звідтоді, як вони не бачились.

— Ти розумієш, що найбільше мене дістало? — нила Аврора. — Те, що це він мене кинув, а не я його.

— Дєвочка, ти повторяєшся! Я вже це чую принаймні третій раз за вечір!

— Та я не можу заспокоїтися!

— Твоє тебе ще чекає.

— Де ж воно? Покажи мені: коли воно нарешті прийде до мене?

— Згадай слова Антоніни Василівни…

— Які слова?

— Ну, тіпа того, що вона зустріла свою справжню любов у 50 років, коли вже була беззуба, сива, сліпа, глуха і… Що ще там?

— І майже клімаксна… — додала Аврора. — Але я не хочу чекати так довго!!! Я хочу свою любов прямо щас!

— Щас буде! — кивнула Маруся і затягла:

Любовь негаданно нагрянет, Когда ее совсем не ждешь!

Її завивання порушив дзвоник з мобільника.

Маруся перебувала у стані добрячого сп’яніння, тож не відразу зорієнтувалася, де дзвонить її телефон. Знайшовши його, не могла збагнути, на яку кнопку натиснути. Потім довго слухала, вилуплюючи очиська, не в змозі зрозуміти, чого від неї хочуть.

— Слухай, я не врубаюсь! — нарешті вичавила з себе вона. — Ти хочеш масаж прямо щас? Ти що, мозгами поїхав? Я тобі що, скорая помощ? Я, міжду прочім, тоже чіловєк…

— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо… — автоматично додала Аврора.

— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо! — автоматично повторила «нє в тєму» Маруся. — Так що пішов ти на хрєн! Що я роблю? Я доглядаю смертельно хвору пацієнтку! Де? В неї на квартирі… Ні, це невозможно, моя пацієнтка цього не дозволить… Що? Ти хочеш з нею поговорити? Ну ти й придурок!

П’яна Маруся передала слухавку ще п’янішій Аврорі.

— Хто це? — спитала Аврора.

— Один клієнт. Йому нужний масаж, прямо щас. Просить твого розрішенія прийти.

— Він що, дебіл?

— Він мі-лі-ціонєр! — по складах сказала Маруся і розреготалася.

— Алло, слухаю вас! — прохрипіла в трубку «смертельно хвора» Аврора.

У відповідь вона почула:

— Слухай сюди, я розумію, тобі зараз гірше, ніж мені. Але це кляте плече…

— Що у вас там з плечем?

— Старе поранення ниє. Не можу заснути. Ніякі ліки не діють.

— Ага, ясно.

— Що «ясно»? То можна?

— Що «можна»?

— Прийти!

— Ти дебіл, чи притворяєшся?

— Я — дебіл. Тільки дозволь мені зайти. Це буквально на 20 хвилин. Після того я зникну й ніколи більше не з’явлюся в твоєму житті!

Аврора зітхнула і безсило промовила:

— Валяй!

Клієнт з’явився через півгодини. Маруся пішла відчиняти двері.

Аврора з ліжка спробувала попередити: «Тільки не гупайте дверима, бо замок заклинить!» Але було вже пізно. Клієнт гупнув дверима.

«Ну, не й*& твою мать?» — спитала себе Аврора.

Те саме почулося з вуст Марусі, тільки у значно вульгарнішій формі.

Клієнт почав був вовтузитися з замком, однак це було безнадійно.

Аврора подумала: «Ну що ж, доведеться провести ніч з Марусею в одному ліжку й міліціонером у сусідній кімнаті! Й*& твою мать!»

Це було останнє, що пам’ятала Аврора про той день.

* * *

Уранці Аврора прокинулася