Читати книгу - "Мереживо людських доль"

мене все одно нема. Не на дорозі ж ночувати? — згодився незнайомець.

Сніг рипів під чоботями відлунюючи десь у самому серці, а морозець все припікав у руки і щоки. Вечірнє село на фоні темносинього неба здавалось дуже красивим. Центральна дорога була огорнена посадкою високих сосен обабіч, гілки яких вгинались аж до землі від важким снігом. На цій вулиці було кілька високих, майже однакових будиночків, а ще школа, аптека церква і крамниця. Справа від дороги, немов у чашу, пірнула більша частина села, перев’язана, перешнурована, перевита, мов блискучою стрічкою річечкою. Обабіч річки, мов дві щоки на обличчі, розкинулись два пагорби із низькими, давніми не по часу, хатами. Хати з’єднувались між собою тоненькими чорними стежинами. На білому сніговому фоні миготіли жовті квадратики вікон. Все це так зачаровувало. Таку красу чоловік міг бачити тільки у далекому дитинстві та новорічних фільмах, тому зараз із цікавістю вдивлявся у вечірній зимовий пейзаж.

— У вас тут так гарно, як на хуторі біля Диканьки!

— У нас краса! А нам туди, — показала рукою дівчина на вузеньку, стрімку стежину, що вела від дороги вдолину до села. — Ось, баби Сеньки хата. Ця, найперша. Бачите, що снопами обложена?

— Бачу, — відповів чоловік, і подав дівчині руку яка посковзнулась на тоненьких підборах. — Обережно, не впадіть.

Світло в бабиних вікнах горіло, але на гуркіт ніхто не відзивався. Вони постояли ще кілька хвилин, ще постукали в шибку. Нікого.

— Хто б сказав, де ту бабу шукати? — ніби виправдовуючись мовила дівчина. — В селі свої закони. Тут люди ще й на посиденьки ходять. Сидять допізна. А баба Сенька такі співанки та оповідки знає, що їй в кожній хаті раді. Вона в нас, так сказати, сільський тамада. Не раз засиджується й до глибокої ночі.

На ту розмову баба Сенька вигулькнула із-за рога хати, та так несподівано, що двоє аж стрепенулись.

— Мене шукаєте, люди добрі? Надійко, то ти? Ти за боргом прийшла, чи як? Я ж казала, з пенсії поверну…

— Бабо Сенько, не за богром я. Ось, квартиранта вам привела. Людині заночувати ніде. Приймете?

— Квартиранта? Взимі? То яким же снігом до нас туриста взимі завіяло?

— Ну, ось ви те й виясните, бабусю, яким снігом чи завірюхою його до нас занесло. Беріть, запрошуйте чоловіка до хати. А мені бігти пора. Замерзла я зовсім.

— То може й ти зайдеш, погрієшся?

— Та ні, побіжу я, бабо Сенько. А чи може боїтесь чужого в хату вести?

— Чого ж його боятись? Я давно не дівка, люди не осудять. Що зі мною зробиться?

Надя на ті слова тільки посміхнулась, бо знала, що баба Сенька завжди була гострою на жарти.

— Ну, тоді добраніч вам! — вибігла за ворота.

Чоловік з бабою увійшли до теплої, чистенької хатини, де змішались в єдине аромати дров, печеної бараболі і квашеної капусти.

Сенька виділила квартиранту більшу із двох існуючих кімнат, де було цілих четверо односпальних ліжок. Кімната зараз пустувала, бо гуцули, після сезонних робіт, давно покинули село та роз’їхались аж до весни. Пилип, після смачної вечері, спав на новому місці, як дитина по купелі. Здавалося, він вернувся в дитинство, до старої хати своїх дідуся з бабусею. Як же то було давно. Ті спогади інколи повертаються до нього у сни, а ось повернутись туди, де народився його тато вже не може: батьків давно нема і хати також.

Між кімнатою Пилипа і Сенчиною містилась маленька кухонька, де вже з самого досвітку чаклувала над казанами Сенька. Дзенькіт доносився до кімнати Пилипа. Чи саме він розбудив чоловіка, чи вранішнє сонце, що билось промінням у вікна? А, можливо, аромат свіжих млинців, що насмажила баба для гостя, долітав із-за причинених дверей і кликав до столу?

— Доброго ранку! — Увійшов до кухні Пилип.

— Доброго й тобі, чоловіче. Як спалось?

— Як у дитинстві! Дякую! — відповів.

— Ось, ти поснідай та розкажи-но мені тепер спокійно, як звати тебе і що тебе до нашого села привело? В нас туристів розважати нічим. Тут окрім заробітчан нікого з заїжджих і не буває. На гуцула ти не схожий, — оглядаючи Пилипа з одного й іншого боку, продовжувала допит Сенька.

— Звати мене Пилипом. У ваших краях… як би то сказати?…

— Останнім Пилипом, якого я знала, був мій дід. — замітила навіщось баба. А ти до нас чого? До когось приїхав чи заблукав?

— Та уже виходить, що заблукав…

— Як так?

— А, ось так. Служив я з одним товаришем в армії. Давно то було, років понад двадцять тому. Адресу його я мав, але ми не листувались… Інколи у місті зустрічались, коли він по справах приїжджав. Часом телефонували один одному, але тільки на свята, щоб привітати. Та ось вже давненько нічого про нього не чув, хоча часто згадував. Кілька разів пробував йому зателефонувати — безрезультатно. Можливо номер змінив, чи що? Тут на днях знову про нього згадав, і прийшла мені в голову думка: сюрприз йому зробити — на Різдво у гості завітати. Назву села знав. Зібрав речі, сів у автобус і ось, приїхав. Але тут таке…

— Що, що? Не прийняв тебе друг? — перебила Пилипову оповідь баба Сенька. — Такий він друг, значить.

— Та ні, тут все набагато складніше: в автобусі я дізнався від ваших людей, що друг мій помер.

— Царство небесне! Свят, свят, свят! — перехрестилась баба. — От, яка то вона, доля людська… І що ж тепер?

— Нічого. Ось завтра на цвинтар сходжу. Відвідаю могилку та можна буде назад вертатись. Може б ви мене провели, бо не впевнений, що сам швидко віднайду.

— Та не штука провести, хоч і сніг в коліна. Знати б до кого. Хто той друг був? Як писався? Бо так багато молодих в нас померло, що й не відгадаю…

— Тимків. Тимків Іван.

— Іванко…! Так, так, правда, таким молодим