Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

війська рухалися Степом, подібно рукавам ріки. Узбіччями сунули обози. Їх тягли мули і воли. Обвішані баулами, простували, мов вежі, верблюди. За обозами трухикали табуни і череди.

Мишко вперше відчув страх. Піт скочувався великими горошинами по спині й неприємно лоскотав. Лише тепер і тут, над глибокою кручею, хлопчик усвідомив три речі. Перша: він на справжній війні. Друга: для персів він ворог. Третя: кожен перс готовий вцілити в нього смертоносною стрілою.

Не повертаючи голови, Мишко глянув на ватажка. Чи здогадається Скіл про його страх? О, старший виглядав героєм. Вибалушені очі його ще більше вибалушились, а гострі зуби оскалилися. «Триматимуся Скіла. У разі небезпеки Скіл прийде мені на допомогу», — заспокоїв хлопчик самого себе. Ця думка його підбадьорила.

Окличник, мабуть, теж злякався, бо втратив голос. Скіл твердо скомандував:

— На коней!

Старші хлопчика першими виконали команду.

— Вперед! На Перса! — твердо скомандував Скіл і стрілою вилетів із гущавини.

— А-гу-гу! А-гу-гу! — погрозливо кричали старші.

Молодші підтримували голосами старших. Але чомусь кричали не дружно і не голосно.

Передні колони ворога помітили чужий загін, що невідь звідки взявся. Сміливці летіли до них із погрозливими скіфськими гуками. Перси закричали:

— Скіфи! Скіфи!

Озвалася бойова сурма. Її підтримали всі інші.

З лав ворога виокремився загін верхівців, що мчав навперейми скіфським вершникам. За кавалерією рушили піші строї. З одного і другого боку заспівали, замерехтіли тонкі стріли.

Хоча ворожі стріли не долітали, Мишко припав до коня. Навколо нього гиготіла і кричали хлопчаки. Їхні перекошені обличчя передавали дику радість.

На відстані трьох польотів стріли Скіл нестямно закричав, стримуючи гарячого коня:

— Назад, воїни! Відступаємо!

Молодші «воїни» першими виконали команду начальника. Старші без бажання, але йому підчинилися.

На жаль, саурани повільно набирають швидкість. Через цю природну ваду відстань між супротивниками невмолимо скорочувалася. Стріли, випущені персами, зі свистом пролітали над вовченятами і встромлювалися в землю. Деякі зі дзенькотом вдарялися в наплічні щити хлоп’ят. Скіл, який летів попереду загону, вигуками підганяв загін.

Вовченята поприпадали до коней. Спритно розмахували хлистами, лупцювали тварин п’ятами, примушували бігти у повну силу.

Мишко зі страхом помітив, що товариші його обганяють. Ось він опинився у хвості мобільного загону. Ось відстав… І раптом сталося жахливе. Коняка захиталася — і впала.

Хлопчик беркицьнувся через голову впалої. Але зразу підхопився. Одним махом відкинув сагайдак з луком. Шпарко кружляв навколо коняки. Тягнув її за вуха, підштовхував ногами, благав, щоб встала. Коняка жалісно застогнала. Звалилася набік і витягнула ноги.

Мишко у полоні

На нього високим валом мчали коні. Гриви буйно розвівалися, а широкі груди то злітали над горизонтом, то опускалися. «Так котяться океанські хвилі», — чомусь подумав хлопчик, хоча справжнього океану він не бачив. Атож присів за нерухомою твариною, як за бар’єром, і міцно заплющив очі. Невдовзі хвилі вирували навколо нього. Від стукоту кінських копит і людських криків він оглух. Раптом чиясь дужа рука відірвала його від землі. Високо піднесла й посадила на щось трясуче і рухоме.

— Тримайся за пояс! — долинув, наче з-під води, глухий голос.

Хлопчик боязко розплющив очі. Він уперся зором у широку спину, обтягнуту шкіряною кірасою. На шкірянці гадом звивався жмут волосся, перехоплений брудним шнурком. Гад (так Мишко назвав вояка) обернувся й гарикнув:

— Міцно за мене тримайся!

Гад шалено гнав вороного коня. З голови хлопчика злетіла шапка-ковпак. Наразі вітер куйовдив його русяве волосся і приємно охолоджував. У голові Мишка проясніло. Він гарячково думав: «Як мені бути? Просити Апі про допомогу? І до кого податися? До батька? Скіла? мами?» Мишко чесно собі зізнався, що відсиджуватись у лісі гарячої пори він не хотів. Брати участь у бойових походах у нього теж відпала охота. Інша справа — просто спостерігати з безпечного місця за сутичками. Оце цікаво!

Після недовгих вагань вирішив: «Залишусь у Гада. Образить мене або відлупцює — відразу втечу».

Настрій малого значно покращився. «До персів буду придивлятися. Потім про все розкажу Скілові. Він мене за це похвалить», — втішав сам себе прекрасним майбутнім. Далебі, вірив у те, що повернеться до своїх.

Відтепер чіпка пам’ять хлопчика тримала все побачене і почуте. «Кругом мене коні. Вони шалено мчать. Шиї у них витягнуті, а довгі хвости красиво розвіваються. Коней дуже багато. Коні великі, породисті, різних мастей. Вони слухняно несуть довговолосих кавалеристів. Вершники у шкіряних костюмах. На їхніх головах або гостроверхі шапки, або бронзові шлеми з красивими пір’їнами. Обличчя вояків не голені. Перси схожі на скіфів, як домашні свині схожі на диких. Скіфи мускулисті, з твердими обвітреними обличчями, а перси розпухлі, одутлі. Та й у стані вони ширші.»

З-під копит коней піднімалась їдка пилюка. У горлі залоскотало. Мишко зайшовся кашлем. Одначе ця прикрість додала малому настрою. Він зметикував: Скілу вдалося повести за собою персів. І саме туди, де росли чахлі, кволі рослини.

Від летючого галопу вороний бурхливо дихав. Ось його крок зійшов на алюр, а за тим на важку ступу. Під копитами чавкало болото. Голосисті мідні сурми проспівали зупинку. Гад зліз із коня і завів його в річку. Кінь жадібно тягнув у себе воду. Коли відірвав губи від чистого плеса, то Гад вивів його на берег і погнав зеленим моріжком понад річкою.

Допитливий хлопчик прискіпливо вивчав супротивників скіфів. Ті зіскакували з коней, знімали з їхніх спин чапраки, сідельні подушки. Заводили тварин у воду. Змивали з їхніх боків сіль. Прив’язували коней до встромлених у землю списів і самі заходили в річку. Милися. Перський стан розбивав наметове містечко. Їздові та раби знімали з возів казани з кіптявими боками, мішки з продуктами.

Кричали і сперечалися люди, форкали коні, ревли віслюки та бики. Шум, гам і крики