Читати книгу - "Калькуляція зірок"

жінок мого загону. — Ну, після того, як я поспілкувалася з батьком. Я знизала плечима. — Перевага дочки генерала.

Він фиркнув і повернувся до знімання сорочки.

— Це багато що пояснює. — Порізи і синці вкривали його спину. — Я думаю, що я його переконав, що це не А-бомба, але він впевнений, що це росіяни націлили метеорит.

— Вони ще навіть не злітали з планети.

— Я вказав на це. — зітхнув він. — Хороша новина полягає в тому, що командна вертикаль не така розбита, як він хотів би, щоб ми вірили. Генерал Ейзенхауер повертається з Європи. Фактично, він буде тут завтра вранці.

Я взяла сорочку Натаніеля і повісила її на спинку стільця. — Тут? У Райт-Паттерсоні, чи десь в Америці?

— Тут. Це найближча вціліла база.

Цифра відстані тихо сиділа між нами. Ми знаходилися на відстані більше п'ятисот миль від місця удару.

* * *

Вранці я вперше відчула, що ми старіємо. Натаніель ледве міг встати з ліжка самостійно. Під час землетрусу більша частина уламків потрапила на нього. Його спина була сукупністю гематом і контузій, які краще підходили би до одного з медичних підручників мами, ніж до живого чоловіка.

Я була не набагато краща. Єдиний раз, коли я відчувала себе гірше, було літо, коли я перехворіла грипом. І все-таки я змогла встати, і була абсолютно впевнена, що коли почну рухатись, буду в кращій формі.

Натаніель здійснив дві спроби, щоб відштовхнутися і сісти на край ліжка.

— Ти повинен відпочити.

Він похитав головою.

— Не можу. Не хочу, щоб генерал Ейзенхауер прийняв пропозиції Паркера.

Мій нерозумний чоловік простягув руку, і я потягнула її, щоб він встав на ноги.

— Генерал Ейзенхауер не здається мені людиною, яку може похитнути ідіот.

— Навіть генії можуть бути дурними, коли вони перелякані. — буркнув він, стоячи, що не наповнило мене нічим подібним до довіри. Але я знаю свого чоловіка, — він особистість такого типу, який буде працювати до смерті. Він потягнувся за сорочкою і застогнав.

Я взяла халат, який він позичив, і подала йому.

— Не хочеш спочатку прийняти душ? Можливо, він трохи рослабить тебе.

Він кивнув і дозволив мені допомогти накинути на нього халат, а потім вийшов у коридор. Я пішла на кухню, щоб допомогти місіс Ліндхольм. Непомітний аромат бекону зустрів мене ще до того, як я пройшла через двері.

Я готувалась до розмови щодо їжі. Вони були добрими людьми, і ми спали би під відкритим небом, якби не вони. Ну… можливо, це трохи мелодраматично. Ми б спали би в літаку, але все-таки… Тоді я почула, про що вони говорять, і бекон став неважливим.

— … продовжую думати про дівчат, з якими ходила до школи. Перл була у Балтіморі. — голос місіс Ліндхольм урвався.

— Там зараз…

— Вибач — я така плакса. Хочеш малинове чи полуничне варення до свого тосту?

Я зайшла всередину, і розмова завмерла. Місіс Ліндхольм метушилась біля шкафчиків, спиною до мене. Вона витирала рукою під очима.

Майор Ліндхольм сидів за кухонним столом. Кава парувала в чашці, яку він тримав в правій руці. Він підтримував газету лівою, але хмурився над нею на дружину.

Коли я ввійшла, він озирнувся і натягнув посмішку, мов маску.

— Сподіваюся, ми не розбудили вас вчора.

— Натаніель розбудив, що було добре, інакше я прокинулася би з найгіршим розтягненням шиї.

Ми пережили необхідні ввічливості, поки він наливав мені чашку кави.

Чи треба пояснювати задоволення від свіжої чашки кави? Глибока запашна пара, що піднімалася з чашки, розбудила мене ще до того, як перша гіркувата крапля торкнулася моїх губ. Не просто гіркі, а пестячі хвилі темної насолоди. Я зітхнула і розслабилася на своєму кріслі.

— Дякую.

— Як щодо сніданку? Яйця? Бекон? Тост? — Місіс Ліндхольм витягла тарілку з шафи. Її очі були лише трохи червоні. — У мене є грейпфрут.

Наскільки далеко від них були цитрусові гаї Флориди?

— Яйця і тости було б чудово, дякую.

Майор Ліндхольм склав папір і відштовхнув його від себе.

— Це правда? Міртл сказала мені, що ви євреї. Ви приїхали під час війни?

— Ні, сер. Моя… — я підняла погляд на місіс Ліндхольм, коли вона поставила тарілку з яйцями і тости перед мною. Яйця були обсмажені в салі з цибулею. Вони дуже добре пахли. Чорт. Я скористалася процесом змащення тостів, щоб зібратися з думками. — Моя сім'я приїхала в 1700 році і оселилася в Чарлстоні.

— Невже це можливо? — Він попивав каву. — Я ніколи не зустрічав євреїв до війни.

— О, мабуть, так і було, вони ховали свої роги.

— Га-га-га! — Він ляснув по коліну. — Справедливе зауваження.

— Насправді, моя бабуся… — Тост і масло вимагали всієї моєї уваги. — Моя бабуся та її сестри досі розмовляють на ідиш удома.

Місіс Ліндхольм осіла в кріслі поруч зі мною і спостерігала, ніби я була виставлена в музеї.

— Ну, я ніколи… — Трохи нахмурившись, вона поглибила зморшки на лобі. — А вони… ну, ви сказали Чарлстон, вони мали південний акцент?

Я підкреслила акцент, який часто чула у Вашингтоні.

— Ви хочете приїхати до Роша Хашани? Ну, "мазель тов!"

Вони засміялися, аж поки сльози не потекли по їхніх обличчях, коли я перейшла на ідиш, який знала, з чарлстонським акцентом. Ця мова не звучало дивно, поки я росла. Я просто думала, що так