Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

складовою цієї суперечки був також конфлікт між поляками і українцями. Див. напр.: Широкорад А. Великие противостояния. Давний спор славян. Россия. Польша. Литва. — М., 2007. ">[59]. Залишимо без коментарів цей «публіцистичний випад» проти сучасних російських істориків дослідниці О. Яковлєвої, яка навряд чи є фаховим істориком.

Подібно до російської історіографії проблема приєднаних до СРСР у 1939 р. територій та міжнаціональних відносин на них у роки війни ще не стала надто актуальною також для білоруської історичної науки. Багаторічну блокаду навколо заборонених для дослідження тем і, зокрема, діяльності польського і білоруського, а іноді й українського антикомуністичних підпільних рухів у Західній Білорусії в роки Другої світової війни «прорвали» праці А. Литвина, А. Хацкевича, які спираються, насамперед, на документи Національного архіву Республіки Білорусь, Є. Семашко та деяких інших[60]. Новий фактологічний матеріал якісно заповнює прогалину, утворену радянською історіографією. Втім поки що зовсім не всі аспекти цієї проблематики знайшли відображення в роботах білоруських істориків.

Певне зацікавлення темою українсько-польського конфлікту в роки війни і міжетнічних взаємин у той період загалом виявляють в останнє десятиріччя англо-американські науковці. У працях В. Льотника, А. Вейнера, Т. Снайдера, Т. Піотровського, Ф. Зера й А. Сильяк цей конфлікт розцінюється не інакше як «етнічні чистки»[61]. Причому якщо, наприклад, Т. Снайдер зосереджує свою увагу на антиукраїнських акціях поляків 1943–1947 рр., Т. Піотровський наголошує на відповідальності за «етнічні чистки ОУН-УПА», то В. Льотник описує жахливу українсько-польську боротьбу по обидва боки р. Буг.

Характерною рисою подібних робіт стає інтерес їхніх авторів і до проблем інших народів, які стали в ті роки об’єктом терору, примусового переселення та депортацій; робиться також спроба проаналізувати роль у цьому процесі так званих шуцмансшафтів, тобто частин допоміжної німецької поліції, що формувалася з українців, поляків, білорусів, литовців та представників інших національностей. На особливу увагу в цьому контексті заслуговують праці М. Діна, Т. Піотровського, В. Міламеда, канадського історика Д. Марплса, голландського дослідника К. Беркгофа[62].

Не можна не згадати і про добре всім відому монографію Дж. Армстронга, вперше видану ще в 1955 році[63]. Американський учений присвятив українсько-польському протистоянню часів війни не так багато місця. Утім це чи не єдине класичне наукове дослідження на Заході, майже цілком присвячене проблематиці українського націоналізму в 1939–1945 рр., яке розкриває як загальні напрями його діяльності, так і підвалини взаємин з польським військово-політичним табором.

На працю Дж. Армстронга написав рецензію один із найвизначніших представників української зарубіжної історіографії І. Лисяк-Рудницький. Висловивши незгоду з деякими, іноді принциповими позиціями американського дослідника, він водночас оцінив книгу як таку, що «залишиться в американській науковій літературі про Східну Європу як вклад тривалої вартости»[64].

Окремих аспектів історії українсько-польського військово-політичного протистояння, а також діяльності українського і польського підпілля в роки війни торкається німецька історіографія. Нещодавно ще порівняно молодий німецький учений Ф. Грелька підготував у Рурському університеті, що в Бохумі, серйозну дисертаційну працю на тему: «Порівняльне дослідження українських прагнень до незалежної держави і німецької політики щодо України в 1918 та 1941–1942 рр.». Великим знавцем проблематики, пов’язаної з діями Армії Крайової на довоєнних польських східних землях, є німецький дослідник Б. Кіарі. Добре відомий своєю фундаментальною працею на тему Голокосту в Україні та, зокрема, висвітленням складної проблематики українсько-єврейських відносин у роки нацистської окупації є ще один історик з Німеччини Д. Поль[65].