Читати книгу - "Сонячний вітер"

він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.

— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно “Уран”. І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.

Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.

Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…

Буває,

що підводить

і найдосконаліша техніка.

Одного разу, уже звернувши

з натоптаного Чумацького Шляху

в напрямі

до околиць Галактики,

на периферії якої

і наша Сонячна система,

і, власне, вже наближаючись до Землі,

раптом помітив:

прилади корабля показали,

що бортові системи

працюють ненормально.

Посадка була екстреною

і не в призначеному районі.

Та все обійшлось благополучно.

М’яко.

Тільки налякав корів.

Та,

Коли я зіскочив на землю

(з маленької літери),

вони вже мирно стригли

травицю побіля стабілізаторів,

а одна навіть,

червона, з рогами, загнутими німбом,

терлась об ще не остигле

охвістя.

Я побачив

розлогу балку

з жовтуватим струмком,

бідненькі будівлі

колгоспних ферм

вдалині,

сільце збоку

(як потім дізнався з газет -

на тридцять три двори),

а до мене підійшов пастушок,

як з картин пейзажистів:

вигорілий чубчик,

благенька сорочка, штани закасані,

ноги босі.

Він ввічливо привітався

і відігнав корів од корабля,

а на червону аж замахнувся

палицею.

Потім сказав,

що коли я не пущу

корів у шкоду,

він збігає за бригадиром,

дідом Степаном,

той запряже лінійку,

поїде на центральне

дворище,

а звідти подзвонять

у район,

а районне начальство

вже скаже,

що робити

з ракетою і мною,

інакше мені довго

доведеться морочитись,

бо люди зараз

на скиртуванні

і сюди не прибіжать.

“Знаєш, тезко, -

сказав я йому, -

моє начальство

вже знає все.

І не треба

турбувати діда Степана,

у нього клопоту досить -

навіть з тією ж

таблицею множення.

Давай відпочинемо краще”.

І ми сіли на траву

в тіні стабілізатора.

Він витягнув

зелену пляшку

з молоком,

двоє яєць,

сіль, і хліб,

і цукор,

зав’язані у вузлик.

А я пригостив його

їжею з тюбиків,

якими він

безмежно зацікавився,

і сказав,

що ось настане осінь,

він допоможе матері

трусити буряки,

а мати йому дасть

карбованця,

і якби в магазині

трапились такі тюбики,

він би всього його витратив,

але в магазині

тільки й можна купити

пряників.

Такий це хороший був хлопчина.

Ось у дядька Сашка,

казав,

трактор “Універсал” теж гонористий.

Стане посеред поля -

і не заводиться.

Тоді дядько Сашко

копне його чоботом

і спить півгодини в борозні.

А потім

крутоне ручку -

і “Універсал” заводиться,

Так що й з моїм кораблем,

може, подібне сталося.

І справді,

коли я копнув черевиком

стабілізатор,

двигун запустився,

вся апаратура запрацювала,

як слід.

І я, звичайно, злетів

без сторонньої допомоги,

взяв курс на космодром.

А на гачку в торбинці

поколихувалися

зелена пляшка з джерельною водою,

хліб і сіль -

на випадок,

коли корабель

знову зіб’ється

з ритму.

“Колумб” продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.

Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.

Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.

Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.

Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після “розбігання” почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.

Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.

Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?

Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в “кінечності” її, безглуздість існування, а якщо не існування, то безглуздість прогресу, що підвів людину до розуміння буття, але нічим не може зарадити небуттю? Ледарям тільки дай поговорити про невиправданість жертв, трагедій на шляху поступу… Що ж, з погляду вічності ніщо не має смислу. Так, з точки зору вічності Ніщо не має смислу, бо треба ще знайти точку зору, а в присутності Ніщо її не знайдеш.

Я не знаю, як це буде. Знаю,