Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 31
Перейти на сторінку:
це буде? Ти житимеш тут… а ми?

— Ти не так зрозумів мене, — батько поклав руку мені на плече й розсміявся. — Я хочу, щоб ми жили в Нордані всі разом. Квартиру нам дадуть. Обіцяли — в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна міська квартира. Не гірша, ніж у нас у Дністровську. Місця тут красиві, таємничі. Ну що?.. Погодишся?

— Не знаю, — невпевнено відповів я. — Хоча… Тут, звичайно, цікаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя…

— Ну-ну, не іронізуй… Мисливцем… На соболя… Станеш тим, ким захочеш. І зможеш. Але це добре, що ти «за». Тоді нас двоє проти однієї. Отже, більшість голосів… Як думаєш, скориться?

Я зрозумів, що йдеться про матір. Напевне, вона відмовилася переселятися сюди, і тепер батько хоче переконати її голосуванням на родинній раді.

— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.

— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.

І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.

— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…

— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?

— І в тебе? — скинув брови батько. — Цікаво-цікаво. Давай, викладай.

— Скажи, ти віриш, що хлопець і дівчина можуть дружити?

— Он воно що?! — розсміявся тепер уже батько. — В що ж тут вірити чи не вірити? Можуть, доведено практикою безлічі поколінь. А що сталося?

— Ти не зрозумів, я не просто про дружбу. А про таку, справжню…

— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазі Інгу? Адже її?

— Інгу, — мені аж подих перехопило. — Як ти здогадався?

Та замість відповіді батько тільки поблажливо поплескав мене по потилиці. Мовляв, знайшов чим здивувати.

— І так, по-справжньому, можна дружити навіть у сьомому класі?

— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсім по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. І взагалі, не замислюйся поки що над цим. Я розумію, тепер усе списують на акселерацію. Але повір: ще років п'ять цей клопіт тобі зовсім не потрібен.

— А ви з матір'ю були однокласниками?

— Були. А що?

— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.

— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.

— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина…

І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.

— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.

— Про що?

— Ну, про те, що я вирішив ще в п'ятому…

— А що, хіба вона й досі не знає?

— Ти що?! Навіть не здогадується. Я ж був гордим і незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тільки на другий день після випускного вечора. Це вона по собі так визначає. А батьки наші — ті взагалі впевнені, що почалося з другого курсу інститутів. Бо тільки тоді вони дізналися, що ми зустрічаємося.

— Оце конспірація! Чому ж ти не зізнаєшся їй?

— Та як тобі пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хіба ти не розумієш: вона ж учителька!

І ми знову розсміялися. На душі мені якось одразу стало сонячно і лагідно. Виходить, що нічого неймовірного я собі не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всі, хто тільки мав із ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.

11

Хатину Вічного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. І на невеличкому городикові його теж не видно було, хоча двері хатини виявилися незамкненими. Втім, хтозна, може, тут і не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробігав стежкою, раптом гукнув: «Дід Курун на річці! Шукайте його там!»

Вічний Мисливець справді сидів на пеньку біля річки, курив свою довжелезну люльку і замислено дивився на тайгу по той бік Амгуні. Неподалік, між кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомісний човник.

— Це ти? — упізнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мій бік. — А хто з тобою?

— Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Нордані. Коли приходили з Чингісом.

Вічний Мисливець вийняв з рота люльку і підвів очі на Романа.

— Старіти став. Таку людину не впізнаю! Що привело вас до мене, мандрівники?

Ми з Романом перезирнулися. І він заговорив першим.

— Чингіс якось розповідав нам про Шаманську печеру. І казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.

— Добре її не знає ніхто, — похитав головою Курун. — Я теж. За моєї молодості навіть підніматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давніх звичаїв. Печеру вважали заклятою, і навідуватися до неї могли тільки шамани. А ще давніше шамани постійно жили в ній з весни до пізньої осені, тому й зветься Шаманською.

— Але ви все-таки бували там? — обережно поцікавився Роман, сідаючи на великий плаский камінь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.

— Бував, — ледь помітно усміхнувся Вічний Мисливець. — Потай. Тоді я

1 ... 12 13 14 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ріка далеких мандрів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ріка далеких мандрів"