Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти не так зрозумів мене, — батько поклав руку мені на плече й розсміявся. — Я хочу, щоб ми жили в Нордані всі разом. Квартиру нам дадуть. Обіцяли — в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна міська квартира. Не гірша, ніж у нас у Дністровську. Місця тут красиві, таємничі. Ну що?.. Погодишся?
— Не знаю, — невпевнено відповів я. — Хоча… Тут, звичайно, цікаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя…
— Ну-ну, не іронізуй… Мисливцем… На соболя… Станеш тим, ким захочеш. І зможеш. Але це добре, що ти «за». Тоді нас двоє проти однієї. Отже, більшість голосів… Як думаєш, скориться?
Я зрозумів, що йдеться про матір. Напевне, вона відмовилася переселятися сюди, і тепер батько хоче переконати її голосуванням на родинній раді.
— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.
І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…
— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?
— І в тебе? — скинув брови батько. — Цікаво-цікаво. Давай, викладай.
— Скажи, ти віриш, що хлопець і дівчина можуть дружити?
— Он воно що?! — розсміявся тепер уже батько. — В що ж тут вірити чи не вірити? Можуть, доведено практикою безлічі поколінь. А що сталося?
— Ти не зрозумів, я не просто про дружбу. А про таку, справжню…
— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазі Інгу? Адже її?
— Інгу, — мені аж подих перехопило. — Як ти здогадався?
Та замість відповіді батько тільки поблажливо поплескав мене по потилиці. Мовляв, знайшов чим здивувати.
— І так, по-справжньому, можна дружити навіть у сьомому класі?
— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсім по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. І взагалі, не замислюйся поки що над цим. Я розумію, тепер усе списують на акселерацію. Але повір: ще років п'ять цей клопіт тобі зовсім не потрібен.
— А ви з матір'ю були однокласниками?
— Були. А що?
— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.
— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.
— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина…
І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.
— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.
— Про що?
— Ну, про те, що я вирішив ще в п'ятому…
— А що, хіба вона й досі не знає?
— Ти що?! Навіть не здогадується. Я ж був гордим і незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тільки на другий день після випускного вечора. Це вона по собі так визначає. А батьки наші — ті взагалі впевнені, що почалося з другого курсу інститутів. Бо тільки тоді вони дізналися, що ми зустрічаємося.
— Оце конспірація! Чому ж ти не зізнаєшся їй?
— Та як тобі пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хіба ти не розумієш: вона ж учителька!
І ми знову розсміялися. На душі мені якось одразу стало сонячно і лагідно. Виходить, що нічого неймовірного я собі не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всі, хто тільки мав із ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
11Хатину Вічного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. І на невеличкому городикові його теж не видно було, хоча двері хатини виявилися незамкненими. Втім, хтозна, може, тут і не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробігав стежкою, раптом гукнув: «Дід Курун на річці! Шукайте його там!»
Вічний Мисливець справді сидів на пеньку біля річки, курив свою довжелезну люльку і замислено дивився на тайгу по той бік Амгуні. Неподалік, між кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомісний човник.
— Це ти? — упізнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мій бік. — А хто з тобою?
— Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Нордані. Коли приходили з Чингісом.
Вічний Мисливець вийняв з рота люльку і підвів очі на Романа.
— Старіти став. Таку людину не впізнаю! Що привело вас до мене, мандрівники?
Ми з Романом перезирнулися. І він заговорив першим.
— Чингіс якось розповідав нам про Шаманську печеру. І казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
— Добре її не знає ніхто, — похитав головою Курун. — Я теж. За моєї молодості навіть підніматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давніх звичаїв. Печеру вважали заклятою, і навідуватися до неї могли тільки шамани. А ще давніше шамани постійно жили в ній з весни до пізньої осені, тому й зветься Шаманською.
— Але ви все-таки бували там? — обережно поцікавився Роман, сідаючи на великий плаский камінь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
— Бував, — ледь помітно усміхнувся Вічний Мисливець. — Потай. Тоді я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ріка далеких мандрів», після закриття браузера.