Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

машина, — з’явилася так раптово, що, здалося, вивернулася під ноги з-під землі. Вона, як одразу зрозумів «Віктор Іванович», йшла приблизно паралельно тій дорозі, котрою їхали вони з Неллі на мікроавтобусі.

— Тут ніхто не їздить, — пояснив капітан. — Ми цією дорогою користувалися, коли полювання керівництву забезпечували. Тут блок-постів немає, і вона на картах не позначена. Здається, Ванін її не знає, а той столичний хлюст Ранцев — напевне про неї й не підозрює.

Втікачі повернули на просіку і швидко пройшли ще метрів п’ятсот. Те, що побачив там на дорозі «Ільїн», його здивувало неймовірно, він аж перепитав:

— «Вілліс»?

— Він, рідненький! — підтвердив молодик.

Це було диво якесь, навіть старший бачив такі авта лише в кіно чи на парадах ретроавтомобілів. А ще на виставі реконструкторів, котрі розігрують історичні битви, використовуючи автентичний антураж. Такі машини з 1942 по 1945 рік поставляла Радянському Союзу Америка як військову допомогу, а потім майже всі забрала назад відповідно до закону про Ленд-ліз[2].

— Дід з війни привіз, — пояснив Кондрашов. — Покатався років десять, а коли сталася якась поломка, не знайшов деталі, заштовхав у сарай, та так і не зібрався відремонтувати — помер у шістдесятому році від старих ран. Батько тоді хлопчиком був, а виріс — теж якось руки не дійшли, він був людиною зайнятою...

— Був? — перепитав «Ільїн».

— Він помер недавно, — сухо сказав капітан.

— Вибач, Юрію, — сам незчувся, як назвав попутника на ім’я старший.

— Нічого, — так само стримано відповів той; було очевидно, що на цю тему він розмовляти не хоче.

«Вілліс» завівся з першої спроби й завурчав таким упевненим голосом, що одразу стало зрозуміло: він не тільки живий, він абсолютно здоровий. Авто рушило, й капітан повів свою розповідь далі:

— Ну от. Батько, як я подорослішав, каже: забирай машину, доводь до пуття. Я кинувся запчастини шукати: та де там, сімдесят років пройшло! Самої компанії «Вілліс» давно нема, запчастини рідкість, та й ті або з розбирання, або лютий контрафакт, нашими умільцями десь в гаражі на коліні зроблений. Оригінальні деталі зустрічаються вкрай рідко й коштують стільки, що на капітанську зарплату годі й думати їх купляти. Щоправда, ці «Вілліси» ще на заводах Форда робили за ліцензією, але, погодьтеся, я зі своєю роботою листи до Америки писати не можу. А тут нагода — переобладнували в одній майстерні для нашого автогосподарства «УАЗ», на котрому ви ото їхали. Так від нього лише кузов ульяновський залишився — усе начиння імпортне. То я там домовився і своє авто завіз. Теж в добру копійчину стало, бо міняли все: двигун, коробку, підвіску, навіть колеса. Хотіли й кермо поміняти, та я не дав — має виглядати автентично.

Просіка перетинала ґрунтовку, і Кондрашов упевнено повернув на неї ліворуч:

— Ще кілометрів п’ять, і можна вважати — прос­кочили.

— А де ж кар’єр, який мене зупинив? Має бути десь тут...

— Тут і є, просто та дорога, котрою ви їхали, обходить його з правого боку, а ця — з протилежного. Якраз там стаціонарний пост з бойовим розрахунком. Там навіть БРДМ є. Це розвідувальний броньовик, — для чогось пояснив він.

— Та знаю, — посміхнувся «Ільїн». — Ти мені от що скажи, капітане. Коли ти нас з Неллі з дачі випроваджував, ти ж був на службі? То тебе вже зшукалися?

— Безумовно. Лишень ви поїхали, я бігом перевдягнувся, похапав, що під руку трапилося, й ходу за вами.

— Так вони зараз кинуться твою родину пресувати, — знав, що казав, немолодий.

— Оце навряд, — недобре посміхнувсь Кондрашов. — Маму я не знаю — від пологів померла, народжуючи мене. Батько, що був мені і мамою, і татом, нещодавно помер. І після мами він так і не одружився. Дідів із бабусями давно нема. Дружиною обзавестися я не встиг. Братів-сестер теж не мав. Так що з цього боку їм нічого не світить.

Вони проїхали кілька хвилин мовчки, роздумуючи кожен про своє.

— Хоч би в Неллі все нормально було, — раптом ні з сього ні з того сказав «Ільїн».

— Будемо сподіватися, — невпевнено відповів молодий.

Звісно, вони знати не могли, що саме в цей момент Неллі вибиралася з кабіни підраненого мікроавтобуса за допомогою полковника Ваніна.

Раптом капітан нашорошився, напружився, вслухаючись у звуки довкілля, і, повернувши, плавно з’їхав з дороги під велику густу (дуби листя не скидають дуже довго) крону вікового дерева. Потім передумав і загнав авто в гущавину чагарнику.