Читати книгу - "Історія з собаками"

хтось, як то кажуть, був заводієм?

— Здається, товариш Сапарев був ініціатором.

— Ви певні?

— Майже.

— З якого часу ви почали ходити до корчми?

— Здається, віднедавна.

— Хто перший вийшов з відділу сьогодні ввечері?

— Гадаю, що я.

— А останній?

— Звичайно останній виходить товариш Сапарев.

— І він замикає сейф?

— Він.

— Сьогодні у сейфі не було нічого особливого?

— Як вам сказати…

— Та кажіть.

— Одержали один документ.

— Який документ? Звідки?

— З однієї братньої держави, ми з нею кооперуємося для спільного виробництва спецсталей. У документі міститься хімічний склад сталі і пояснення технології її виробництва. Двадцять аркушів креслень і текст!

— Чи цей документ може зацікавити іноземну розвідку?

— Напевно!

Хафезов несподівано похнюпився, показуючи, що він стривожений.

— Що вас бентежить, громадянине Хафезов?

— Знаєте, товаришу слідчий, я підписав зобов'язання не розмовляти ніде на цю тему.

— Зі мною, в цій кімнаті, можна говорити про все. Коли у ваш відділ надійшов цей документ?

— Цей документ приніс у відділ сам генеральний директор. Ми всі троє дали розписку, що одержали такий-то документ з такою-то кодовою назвою. Крім нас трьох і генерального директора, ніхто в Болгарії, товаришу слідчий, не знає про існування цього документа.

— Навіщо ж ви тримаєте у себе в сейфі такий цінний документ? Хіба генеральний директор не має надійнішого сейфа?

— Звичайно, товаришу слідчий, генеральний директор має набагато надійніший сейф, і тому в ньому ми зберігаємо найважливіші документи, а коли хтось із нас захоче подивитися на якийсь із них чи щось уточнити, генеральний директор сам відмикає сейф і передає документ до рук того, кому він потрібен. А якщо документ треба принести до нашого відділу, то всю дорогу туди й назад його супроводжують два міліціонери. Так ми мали зробити й нині, але на той час генерального директора не було, його викликали, й нам довелося замкнути документ у свій сейф.

— А вам не спало на думку, щоб один з вас лишився у відділі, а двоє інших пішли покликати генерального директора?

— Щоб хтось із нас лишився у відділі? Що ви кажете! Який би дурень пішов на таку жертву? Якби пізніше щось із згаданого документа стало відомим десь, підозра найперше впала б на того самовідданого дурня!

— І тому заради святого спокою ви вважаєте за краще йти до корчми?

— Це була єдина ділова пропозиція, що її висунув начальник. У складних випадках начальник вирішує, а підлеглі слухають.

— А тут він запропонував, і вам пропозиція сподобалася з тієї чи іншої причини.

— Що ви цим хочете сказати, товаришу слідчий?

— Невже ви не знаєте від шановної товаришки Хафезової навіть того, що слідчому не ставлять запитань? Ви вільні, товаришу Хафезов. Ось вам перепустка!

* * *

На екрані стало мовби ясніше. Це до кімнати слідчого ввійшов Димо Карадимов. Було видно, що він докладає зусиль, аби здаватися поважним відповідно до поважності моменту, та очі його всміхалися, а погідне обличчя наче промовляло: «Якого ви біса киснете тут, дорогий слідчий, а не вийдете надвір, щоб усмак пожити?»

— Ви самі вирішили піти до «П'яних вишень» чи хтось вас покликав?

— І те й друге! І в самого виникло таке бажання, а тут і начальник покликав.

— Чи вашого начальника щось бентежило, коли ви йшли до корчми?

— Та хтозна. Цей особливий індивід мені завжди здавався дивакуватим. І сьогодні теж.

— Чим саме?

— Палив більше ніж звичайно, зітхав, часто похитував головою.

— І як гадаєте — чому?

— Певно, щось його мучить! Я ж чомусь не зітхаю?

— А що, точніше, містить таємний документ, одержаний сьогодні після обіду?

— Хімічні формули, температурні режими, диференціальні рівняння для визначення оптимальних умов тощо.

— Чому ви не лишилися у відділі, щоб особисто пильнувати документа?

— З задоволенням лишився б, але ж ніхто не розпорядився. Я був вільний цього вечора, нікуди мене не запрошували, і, звичайно, міг би побути!

— А хто мав розпорядитися?

— Інженер Сапарев, хто ж іще!

— А ви чому не підказали?

— Я ж вам казав, що він самітник, може образитися. Страшенно амбітний!

Мовчанка.

— Дякую, товаришу Карадимов! Ось вам перепустка. Добраніч.

* * *

Майор Іванов здригнувся, увійшовши до апаратної. Телевізійна апаратура вже не працювала, але Авакум ще не ввімкнув світла, і в могильному мороці ледь жеврів червоний вогник його люльки. Та ось він натиснув вимикача — і ту ж мить різко запищав радіотелефон. Дзвонив капітан Петров, якого