Читати книгу - "Чтиво"

Пфефферкорн розсміявся.

— Мене влаштовує все, що закінчується галопом крізь туманні болота.

— Тепер знатиму, що подарувати тобі на день народження.

— М’язистого красеня чи книжку в паперовій палітурці?

— На красеня у мене не вистачить.

— Чула, що вони не так уже й багато беруть за годину.

— Подумаю,— пообіцяв він.

— Подумай, будь ласка.— Вона зробила ковток вина і провела язиком по зубах.— Білл завжди рішуче виступав проти того, щоб його роботу називали мистецтвом.

— Не вірю.

— Правда. Казав людям, що виготовляє стільці. Казав: «Щодня я прокидаюся, іду до своєї майстерні, сідаю на лаву, клею, ріжу, шліфую. А коли закінчую, ви отримуєте добрий, міцний, надійний стілець, на якому можна сидіти. І сидіти на моєму стільці вам дуже зручно. А коли ви на ньому вже насиділися, у мене готовий інший, саме такий, які і перший, і це правильно». Гадаю, різниця була для нього важливою.

— Між чим і чим?

— Між мистецтвом і ремеслом. Тим, що робив ти, і тим, що робив він.

— Не хочу більше про це говорити.

— Я не кажу, що він не здатен був дати життя витвору мистецтва. Просто він дуже уважно ставився до можливості обирати. Йому потрібна була різниця.— Вона зробила ще один ковток.— Не знаю, чому я тобі це розказую. Тепер усе це в минулому, але...— Вона знизала плечима.— Він грався з одним проектом. Літературний роман.

— Не жартуєш? Про що?

— Не знаю. Не впевнена, чи він узагалі лишив щось на папері. Лише кілька разів про це згадував. Мабуть, боявся, як люди відреагують.

Пфефферкорн зрозумів, що вона має на увазі саме його.

— Справді, Карлотто. Годі вже.

— Як ти гадаєш, чому він надсилав тобі перші примірники? — сказала вона.— Твоя думка була для нього напрочуд важливою.

Він промовчав.

— Вибач. Я не намагаюся зробити так, щоб тобі було ніяково. І не хочу, щоб у тебе склалося враження, ніби Білл був нещасним. Принаймні, я так не вважаю. Йому подобалося робити стільці. Може, він і не став... Може, він і не став... богом, але ця роль йому подобалася. Його прихильники точно у захваті. Любителі теорії змов, параноїки, які читають його романи і шаленіють від цього дурного світу інтриг і брудних таємниць. Для Білла, звісно, це було грою. Він завжди носив при собі свої офіційні фото. Я попереджала його, що не варто заохочувати таких людей, але він відповідав, що це частина його іміджу.

— Було таке, що ті люди вас турбували?

— Якось довелося найняти приватного детектива.

— Схоже на кошмар.

Вона знизала плечима.

— Усе відносно. Не забувай, де ми живемо. Тут на письменників ніхто не звертає уваги. Я тобі більше скажу. Не хвилюйся, це тебе не збентежить. Якось ми пішли до книжкової крамниці. Здається, мені потрібна була кулінарна книга, а ми саме проходили повз крамничку, тож увійшли, я взяла книгу і стала в чергу біля каси. А біля прилавку була така велика,— вона розвела руки,— просто величезна шафа з його новими книгами. І світлина зверху, ще й ім’я на ньому написане. Я не сумнівалася, що продавчиня легко складе два та два. Принаймні, посміхнеться. Але — жодної реакції. Ми підійшли заплатити, а вона і оком не повела. Білл передав їй кредитку зі своїм іменем, і знову нічого. Вона провела платіж, положила книжку в пакет і побажала гарного дня.— Карлотта відкинулася на спинку стільця.— А шафа була за п’ять футів від нас.

— Чомусь мене це не дивує,— відповів Пфефферкорн.

— Краще, ніж коли тебе оточує юрба, щойно ти виходиш на вулицю. Не знаю, як виживають кінозірки.

— Їм подобається.

— Має подобатися, еге ж? Вони ексгібіціоністи.

Підійшов офіціант.

— Десерт, сеньйоро?

— Капучіно, будь ласка.

— А вам, сеньйоре?

— Звичайну каву, дякую.

— Артуре, ми з тобою справжній робочий клас.

У машині Карлотта позичила Пфефферкорну свій мобільний телефон.

— Татку? Котра година?

Пфефферкорн геть забув про різницю в часі.

— Вибач, люба.

— У тебе дивний голос. Усе гаразд?

— Усе добре.

— Ти п’яний?

— Хотів сказати, що я поміняв квитки.