Читати книгу - "Пульсари"

пообідати. Міняються часи — міняються клопоти. І гріти в апараті кров тоді ще не вміли. Цікаво подивитись. До засідання вченої ради далеко, встигну, зирішує професор і поволеньки виходить у коридор, тримаючись під стіною, щоб студенти не збили з ніг.

Саме перерва, і натовп біля розкладу такий, ніби там кожухи розподіляють. Однак професора помічають, розступаються, хоч мало хто з ним вітається. От чому не вітаються?

Перша категорія — це ті, що вважають Верхушу ходячим портретом, корифеєм біологічної науки, недосяжним, величним. Тож хіба з портретом вітаються?

Друга категорія — горді. «Привітаюсь, а він подумав, що задля власної користі шапку скидаю. Добридень, пане професоре! Із радісним вівторком будьте здоровенькі!»

Треті — це ті, що завжди кудись поспішають. У безупинній гонитві вони не помічають навіть батька рідного — заступника декана, а його кожен студент мусить бачити здаля і низько кланятись, бо кожному доводиться до нього звертатись то по стипендію, то по надбавку до неї, то по дозвіл поїхати додому, доточивши до свят два дні, то за путівкою на перездачу «хвоста». Та мало по що доводиться звертатись до батька рідного!

Четверта категорія — ображені. Їм колись професор поставив нижчу оцінку. А може, зробив зауваження у нетактовній формі, порівнявши для прикладу вагу мозку неандертальця, коня і сучасного студента. Вони відвертаються од Верхуші, а найагресивніші домальовують роги на його фотографіях, розклеєних на стендах уздовж коридора. Трапляється це зрідка, може, раз на семестр, але розмов вистачає надовго. Голова естетичної комісії зриває зіпсоване фото і дає команду комсоргам провести роз’яснювальну роботу в групах. Увесь факультет бігає дивитися на те місце, де висіла фотографія. Останнім дізнається про заподіяну йому прикрість сам Верхуша. Не сердиться. Пригадує оповідання Чехова про молодика, який прославився, потрапивши під кінські копита, і думає: «Раз є в мене персональні рогописці, значить, я ще чогось вартий, значить, не останній я гребенястий на факультеті».

Про всі ці категорії зустрічних Верхуша знає, може, не так чітко їх розподіляє, але то дрібниці. І коли вже бути доскіпливим чи справедливим, — інколи ці поняття тотожні, — то і його вітання не рівнозначні, в них теж різний зміст прочитується. Одним — повага: ця світилка далеко піде, але може й заблукати, якщо за нею не наглядати. Іншим — докір: не такий уже я шуліка, юначе, я щиро прагну, щоб усе, набуте мною, стало вашим надбанням. Комусь адресується спомин — гарного діда онук росте, може, й заробить дідові на останню вечерю. А з багатьма вітається, ніби вибачення просить: знаю, мовляв, помилявся я щодо гороху колеги Григора, і стоніжку-галаганку не вивів, і довголіття людям не подарував — ведіть мене на лобне місце, гостріть сокиру. Разом із головою відрубаєте і мої помилки. Тільки хто ж тоді геронтологію рухатиме? Хіба не подвиг, що й досі ходжу на роботу? Жодного однолітка в університеті вже немає. Усім кафедральним жінкам пульс пришвидшую, і невідомо ще, якого зілля вони мені зварять. Може, хтось перевершить мене. І не лише помилками. Але й той чолов’яга не буде вічним, хоч, можливо, й доведе, що біологічна межа людини — сто шістдесят, а то й усі двісті років.

Треба таки попросити Ярисю, щоб дослідила, скількох ректорів я пережив. Мені теж є чим похвалитися. А помилки… Прикро, та нікуди не дінешся. За п’ять років, що мені залишилися, може, й відпрацюю, якщо не нароблю нових.

А світилка Марія нічого собі. Така ж гарненька, як і в п’ятдесят п’ятому були. У котрій тут коморі вона зілля настоює?

Верхуша придивляється до табличок: «…вищих рослин», «…нижчих рослин», «мікробіології… генетики… обміну…». Все це старе. Були тут колись і проблеми птахівництва. Та не встигли ще й граніт Верху ші відполірувати, як усе птахівництво перейшло до сільгоспакадемії, до Козлова.

Козлов — єдиний аспірант-мужчина серед учнів Верхуші. Учитель вчасно помітив і справедливо оцінив талант Козлова, тому й влаштував його в сільгоспакадемію. Відтоді тільки жінок береться доводити до вищої наукової кондиції. Воно й приємно, що його учень Козлов цілу школу організував, ідеї вчителя розвиває, мільйонні прибутки дає. Але й заздрісно. І прикро, що все, над чим працював роками, що болісно виношував, — все монополізував Козлов, дещо змінивши, правда, щось «осучаснивши», щось наблизивши «до потреб». Совісливий учень: зрідка розум в університеті орендує — підкине на кафедру госптему, інколи прийде на пораду. Запевняє, що йде вчителевим шляхом. Навіть на симпозіумі якось сказав: «Ми своїми успіхами зобов’язані великому птахознавцеві професорові Верхуші». Спасибі, синку, й за це. Добре, що не назвав птахоловом чи курощупом.

ЧИСТИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Примружений погляд Верхуші натрапляє на двері без таблички — ніхто не відповідає за техніку безпеки, немає навіть заклику вимкнути силову напругу, газ і воду, виходячи з лабораторії. «От відьмочки! Варто бодай тиждень не заглянути, як щось та по-своєму утнуть».

Верхуша грізно вступає до лабораторії, навмисне грюкаючи дверима. Але звук той тоне у пекельному шумі, що завис у кімнаті, заполонив усі її шпаринки і куточки. Нащо вже слабкі професорові вуха, а й у них лопотять барабанні перетинки. Лаяти когось — абсурд. Тут хіба що кулака показати. І Верхуша шукає очима, на кого б насваритися. В кімнаті — ані душі. Лише посередині в боксі для роботи з отруйними речовинами сидить хтось, рукою махає, ніби підкликаючи професора. Це не просто нахабство, а й безпрецедентне порушення правил безпеки! Працювати самому в лабораторії взагалі не можна, а залазити в бокс, у цю герметичну коробку, неприпустимо. Там же зберігають сильнодіючі препарати! А бувають такі речовини… Он недавно на овочевій базі люди потруїлися. А чому? Послали з одного інституту інженерів та лаборантів капусту чистити. А в когось день народження саме. Захопили з собою гідролізного очищеного. Пізніше експертиза встановила, що в тій колбі колись зберігалася хлорна сполука, про яку і кат мріє. І хоч