Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

переконають в іншому, буду зберігати їй вірність) — то можна припустити, що «руські письмена» також були написані тюркськими рунами, які сходили до орхоно-єнісейського письма.

У Болгарії того часу використовувалися так звані болгарські руни, причому деякий час паралельно з кирилицею (після її винаходу, звісно). Якщо Кирило знав це письмо, йому нескладно було зрозуміти текст, написаний на наближеному діалекті. Тобто відбулося точнісінько те, що думали про це дослідники: Кирило зрозумів написане і сказане близькою йому мовою, тільки з однією принциповою поправкою: це була не слов’янська мова, а тюркська.

Може, насправді, це було зовсім не Євангеліє, а якийсь інший текст, а автор Житія просто вирішив «облагородити» цю історію. Хоча і виключати справжність цього факту також не варто — можливо, що в Херсонесі на той час уже були, як мінімум, фрагменти перекладів Святого Письма різними мовами, в тому числі і тюркською. Отже, місія Кирила до хозарів, хоч і не з його вини, провалилася. Після повернення з Хозарії брати відійшли від мирської суєти в святі обителі: Мефодій — у монастир Поліхроній в Малій Азії, Кирило — в одну з церков Константинополя.

Важко сказати, кому спала на думку ідея принести слов’янам християнське богослужіння рідною мовою, але ця місія також була покладена на Кирила і Мефодія. Мені все ж бачиться за всім цим «рука Константинополя», а не особиста ініціатива братів. У цей час розкол між греками і латинянами наростав, і Візантія з побоюванням позирала на успіхи Ватикану на землях язичників, у першу чергу слов’ян.

Свою просвітницьку місію Кирило і Мефодій почали, втім, не з Болгарії. У той час це було небезпечно (хоча деякі болгарські вчені переконані, що саме Кирило і Мефодій принесли християнство на їхню прекрасну землю).

Замість цього шлях братів лежав у Моравію.

Великий князь Моравський Ростислав, як свідчать джерела, серед яких і «Повість временних літ», направив послів до Візантії з проханням прислати до нього християнського проповідника. У той час Моравія перебувала в конфронтації з німецькими феодалами, і, ймовірно, для того, аби заручитися політичною підтримкою Візантії, Ростислав вирішив тонко зіграти на питаннях віри. В Константинополі моравського князя зрозуміли правильно, і в 863 році до нього з місією направили Кирила і Мефодія.

Зрозуміло, що всю роботу з перекладу Святого Письма виконував Мефодій. Тепер залишається з’ясувати, яку писемність він використовував для написання своїх текстів?

На сьогодні в науковому світі практично беззастережно утвердилася думка про те, що Кирило і Мефодій вигадали не кирилицю, а глаголицю. А вона значно відрізняється від відомої нам слов’янської азбуки. Деякі руни з булгарського рунічного алфавіту аналогічні глаголиці і кирилиці, зокрема літери б, е, ж, з, у, ф, ш, щ. Не викликає сумніву грецький вплив на цей алфавіт, хоча на кирилицю він звичайно ж істотно більший. Крім цього, деякі букви глаголиці дивовижно схожі на середньовічні єврейські шрифти (можливо, хозарська місія була не такою вже й безглуздою). Все це вказує на титанічну працю, пророблену в рамках проекту «слов’янська грамота». Шкода тільки, що всі зусилля виявилися безглуздими — глаголиця не прижилася. Замість неї істинною азбукою слов’ян стала кирилиця, яка, швидше за все, ні до Кирила, ні навіть до Мефодія стосунку не має або, точніше, має, але непрямий — вважається, що творцем кирилиці був учень братів — Климент Охридський.

В Моравії брати пробули більше трьох років. Своєю діяльністю, яка полягала в навчанні грамоті за винайденою ними абеткою, і в перекладі Святого Письма, та богослужінні слов’янською мовою, Кирило і Мефодій викликали незадоволення латинсько-німецького духовенства, яке виношувало власні плани на ці землі.

Коли Людовик Німецький відновив війну з Ростиславом, брати вирішили покинути Моравію. Їхати їм належало через Болгарію, яка до того часу вже прийняла християнство, але несподівано стало відомо, що новонавернений князь Борис (що раніше іменувався ханом) вигнав візантійських ієрархів і почав дружити з Римом. Це сплутало плани просвітителям, і вони на кілька місяців затрималися в Блатенському князівстві (слов’янське князівство на території сучасної Угорщини в районі озера Балатон — звідси і назва), де продовжили розпочату в Моравії справу.

Після Блатенського князівства Кирило і Мефодій знову відхилилися від основного маршруту — цього разу до Венеції. Тут за лютими суперечками з латинянами і застала братів звістка про вбивство їх покровителя — імператора Михайла, і про позбавлення влади патріарха Фотія.

У 868 році Кирило і Мефодій опиняються в центрі католицизму. Однак тут їх зустрічає не папа Микола, який люто ненавидів послідовників грецького обряду, а понтифік Адріан ІІ.

Ставлення до православних просвітителів у Римі було пом’якшене тим фактом, що вони милостиво передали Ватикану знайдені в Херсонесі мощі одного з отців церкви — святого Климента.

Традиція свідчить, що саме з цим було пов’язане настільки милостиве ставлення до братів Адріана, який схвалив переклад слов’янською мовою Святого Письма, а також благословив слов’янське богослужіння, дозволивши їм навіть відправляти служби в деяких церквах Риму.

Однак здоровий глузд і знання історичних і, як би зараз сказали, геополітичних реалій того часу підказують, що справжня причина такого ставлення до Кирила і Мефодія була інша.

Як уже було сказано, Болгарія несподівано переорієнтувалася з Константинополя на Рим, Моравія ось-ось мала впасти в руки західних феодалів, а отже, і Ватикану. Все це відбувалося на тлі несприятливих подій в самій Візантії. Риму необхідно було мати на новонавернених землях довірених людей. Брати підходили для цієї місії як ніхто інший з їх уже готовими слов’янськими книгами, слов’янським богослужінням і, мабуть, досить великою популярністю серед місцевого населення.

Саме тому, очевидно, папа Адріан II прийняв їх з відкритими обіймами, будуючи щодо них далекосяжні плани.

Як би там не було, молодшому з братів не вдалося продовжити місіонерську діяльність — у Римі він захворів і 14 лютого 869 року помер (перед смертю, власне, і ставши