Читати книгу - "Навіщо читати"

ними пустка) — це два різні стани знання. У молодості ми не менш обізнані, ми просто знаємо щось інше, і воно так само точне, як і поблажливість, до якої призводять домовленості, щоб мати можливість жити далі й не бути розчавленим владою. Ми знаємо, що це саме той момент, коли треба бути непримиримим, різким, врізатись у вируючу масу земляних черв’яків у намаганні, як у чарівній казці, перетворити їх на остеофіти[43]. Життя — це казка про факти. Життя — це не поезія, а проза. Читати задля форми

Який невдалий вираз французькою — «задля форми». Я себе питаю, чи італійці, яким, далебі, властивий смак до мистецтва, або японці, які мають смак до церемонії, могли придумати щось настільки розв’язне щодо такої основоположної речі. «Задля форми» — не повинно б означати «швидко, щоб дотриматися протоколу перед тим, як перейти до справ серйозних». Літературу можна було б визначити так: «Спроба формулювання безформного». Будь-яка книжка, навіть белетристика, є спробою з огляду на те, що вона прагне набути форми. Із безформності життя вона бере, відкидає та класифікує, власне, ця формалізація і забезпечує зміст. Маючи перед собою щось мляве, читач читає, щоб розкрити численні форми світу.

Момент, коли читають

Можливо, момент вибраний для читання кнжки, що тобі не сподобалась, не був підходящим. Наша думка щодо письменника залежить не тільки від моменту, а й від віку, коли ми з ним познайомились. І нашого, і його. Наприклад, у період найбільшої слави, але не найбільшої вишуканості Дюрас мені виповнився 21 рік. Їй було 70 років, вона мала думку про все на світі, ораторствувала і скидалася на жабу, що роздувається, щоб бути схожою на бика. Втім, вона таки стала биком, бо отримала Гонкурівську премію й продала мільйон примірників «Коханця», Для неї настала Доба інтерв’ю. Вона давала їх для Liberation, вона давала їх для L’Autre Journal, вона давала їх і тут, і там. Тоді як у книжках Дюрас користувалася вишуканим стилем крабової ходи, крок убік, намацування, два кроки назад, в газетах вона без вагань вживала суперлятиви. А щодо естетики тактики вона, можливо, була права. У газеті лунають голоси сили-силенної народу, тож для того, щоб перекричати цю какофонію, треба говорити голосніше. Коли Дюрас писала в Liberation про Мішеля Платіні, він був ангелом (неусвідомлена поблажливість інтелектуалки до смаків простолюду?). Матір убитої дитини, яку вона вважала винною, була величною, безумовно, величною (багато років потому я подумав, що вона це сказала через таке собі естетичне шаленство, яке змусило її хотіти, щоб матір була винною, бо тоді вона стане Медеєю). В одній зі статей йдеться про те, як у день виборів Франсуа Мітттерана президентом республіки вона під вечір побувала в Домі Латинської Америки, де зустріла «міністрабль»[44], це схоже на Мольєра, а юнак, що мастурбував об неї, — це Дюрас. Стомлена геніальністю, вона створила жанр. Інституційний письменник-балакун не дуже співзвучний читачеві абсолютистського віку — 21 рік. Якби мені було 40, то, гадаю, стерпіти її було б легше. Вона мене розважила б, я краще розпізнав би міру марнославства та таланту. Як висловився американський письменник Торо[45]: «Не всі книги настільки обмежені, як їхні читачі» («Волден»).

Отже, можна читати всупереч собі! Що за велика річ суперечності! Їх можна привносити, вимагати. Адже від ударів народжуються іскри.

Сперечайтесь із собою. Сперечайтесь із тим, що ви читаєте в даний момент.

Місце, де читають

На першій помережаній нотатками сторінці «Згасання» я читаю: «Листопад 1990, Каїр». Я пригадую цю подорож до Єгипту, лежання на спині в басейні готелю «Ґізен», дивлячись, закотивши очі, на піраміди за мною, але не маю жодного спогаду про читання Томаса Бернгарда. Я пригадую його зміст (принаймні дух, що там витав, і певну фразу), але про обставини читання — нічогісінько. Про книжку, яка для мене була все ще важливіша — «У пошуках загубленого часу», — я пам’ятаю, що читав її у перший рік навчання на юридичному факультеті в Тулузі. Бачу своє ліжко, на якому провів стільки часу, зачитуючись томиками серії «Плеяда». Можливо, це була канапа? Мо’, стіл…? Чи…? Єдине, що я знаю напевно, бо сам їх там знайшов і повиймав, то якраз те, що закладками між сторінками мені слугували клапті розірваної газети і що окремі думки я записував на вже загублених аркушиках. А ще я втратив благоговіння до видань «Плеяди» і тепер ставлюся до них так само любовно, як і до інших, шкрябаючи на них (якщо під рукою олівець для паперу). Розгорнувши недавно одне з них, я знайшов між двома аркушами паперову закладку ялиночкою, свідчення моєї стриманої пристрасті до цього роману Хоч як я намагався встановити, що мене колись зачепило, мої нотатки залишалися мовчазними. Я відчув той великий закон читання, згідно з яким книжка не піддається, якщо її пробігати по діагоналі. Їй треба віддатися повністю, і тілом, і душею, коли розум і ваша голова, занурюються у сторінки.

Читаючи, кожен з нас почувається самотнім, хоча й знає, що інші таки існують і тактовно їх торкається, кожен читач перебуває у своїй зосередженості й шанує зосередженість іншого (через своєрідну нахмурену байдужість, дійсно, й