Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

багнюку місила все життя, так заміж і не вийшла!

— А ти що? Сходила і повернулася?

Під час таких суперечок Дані завжди палко хотілося провалитися крізь землю, і то якнайглибше. Коли сестри Тиктор починали визначати, хто з них нещасніший в особистому житті, закінчувалося це биттям посуду і вереском. Гірше могло бути лише одне — з’ясування того, хто годує сім’ю.

— Не кажучи вже про те, що я заробляю більше, ніж ти, — на цих словах матері Дана гмикнула і закотила очі, — я, між іншим, скоро заміж виходжу.

Від такої новини тітчині руки безсило опали.

— Куди ти виходиш? Заміж? — перепитала вона чомусь печально, без звичного запалу. Дану стривожив жаль у голосі тітки Олени — це не могло бути заздрістю, вона точно знала. Тітка Олена, якщо й заздрила кому-небудь узагалі, то сестра її в цей перелік обраних не потрапляла. Але чим же тоді були ці кришталеві ноти туги? Що вони означали? — А кудись подалі ніяк не можна піти?

— Тож щоб ти там не казала, — вимовляючи це, Майя морщилася: вочевидь, боліла розбита щока, — це вже нічого не змінить. Він зробив мені пропозицію, і…

— І по твоєму обличчю видно, що не відступався, доки ти не сказала «так», — підсумувала тітка. — То як же звуть цього благородного ідальго?

— Василь. А ти, — Майя нарешті зволила звернутися до доньки, — називатимеш його «дядя Вася». Повтори.

— Дай спокій дитині. Вона теорему Піфагора знає, — для тітки Олени це чомусь було найбільш вражаючою демонстрацією здібностей небоги. — Вже якось два слова вивчить.

— Гадаю, ти його пам’ятаєш, Дано, — насолодившись розгубленістю сестри, як беззаперечною ознакою свого тріумфу, Майя перестала звертати увагу на Олену. — Ти його бачила два роки тому, ще Інтеграл твій, чи як його там, був живий, ти саме повернулася з якоїсь олімпіади…

— Звичайно, я його пам’ятаю, — холодно підтвердила Неждана. Вона розуміла, що мати чхати хотіла на її холодність, та все ж не могла відмовити собі у маленькому задоволенні. — Він назвав мене лошицею і стверджував, що мені бракує твердої чоловічої руки.

— Чарівний чоловік. Я вже його люблю, — докинула тітка Олена.

— І він мав рацію. Ти геть пустилася берега без батька. Нічого не вмієш із того, що мусила б знати дівчинка, а ще…

— Та й справді, мала, — зброєю тітки завжди був гострий язичок, що в’їдливими словами вдало маскував велике серце, — був би у тебе тато, він би тебе вишивати навчив, плести…

— А ти, — Майя, пригадавши, що в особі сестри, нехай і трохи старшої від неї, та значно привабливішої, матиме постійну загрозу своєму коханню, вирішила приділити цій загрозі ще трохи свого часу, — тільки посмій хвостом перед ним крутити — я тобі баньки видеру! Будеш жаб своїх навпомацки ловити! А тепер — це вас обох стосується — останнє! Василь житиме з нами, і спробуйте тільки, — заплиле кров’ю Майїне око загрозливо блиснуло, — не виказати йому належної поваги. Дізнаєтеся, що таке непереливки!

Тітка і небога перезирнулися.

— Невже? — перепитала Олена. — А якщо не викажу, то що мені буде? Він і мене лошицею обізве? Чи ти віриш, що руку з цілими пальцями мені бодай до носа дотягнеш? Та годі, Майю, це навіть не смішно. Про яку повагу ти говориш?

— Я пропишу його, і він буде тут господарем! — на щоках Майї, мабуть, спалахнув злий рум’янець — мабуть, бо через синці стверджувати точно Дана б не наважилася. Тітка хихикнула.

— Не буде. Я не дам згоди, а якщо й дам колись під страхом смерті, протягти це через опікунську раду тобі не вдасться. У тебе донька неповнолітня.

Чайник свистів, аж надривався, обурено випльовуючи гарячий пар із довгого носика, однак на нього ніхто не зважав.

— Що ж, — повільно промовила мати, дивлячись на Неждану впритул, поглядом ніжним, як оптичний приціл, — мені не звикати, що ця пискля мені життя псує. Але не цього разу. Тільки не тепер. Я буду щасливою, чуєш, Льолю? Буду!

Коли Майя ні з того ні з сього починала ніяково усміхатися й називати сестру напівзабутим пестливим іменем, усі знали точно — чекай лиха.

— Та будь, прошу дуже. Тільки ось… де він, принц твій? Веди його сюди, познайомимося… заодно й день народження Дани відсвяткуємо — тихо так, по-сімейному. Ти ж пам’ятаєш, що у тебе сьогодні донька народилася?

— Хотіла б я це забути, — сказала мати, як крізь зуби плюнула. Дана наїжачилась. — А Вася… він уже додому пішов.

— Яким це шляхом? Через отвір вентиляційний? Двері ж не рипіли!

— А ось не твоє діло, — знову розлютилася Майя, витираючи рукавом цівку крові, що так невчасно потекла з носа. — Сказано: нема його тут, то й не чіпляйся. І — так і бути, ще раз повторюю вам обом: у наш дім прийде чоловік, і його слово буде святе. Я вам це обіцяю.

І мати виконала свою обіцянку — щоправда, лише наполовину. З того часу, як до них у дім рівно через місяць після пріснопам’ятної бесіди на кухні прийшов чоловік, він сказав багато різних слів — от лише святих між ними не було. По суті, він приніс із собою пекло. Ніхто не знав, чи справді Майя вийшла заміж за дядю Васю, бо, якщо й так, то сестру з донькою вона на церемонію реєстрації шлюбу чомусь не запросила. Однак відтоді, як Василь оселився в їхньому домі, обличчя Майї постійно нагадувало різні овочі та фрукти. Найчастіше — стиглу синю сливу з