Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.

— То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? — закричали ґноми.

Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно — від мосяжних ґудзиків до наповнених золотими монетами горщиків, що стояли в кутку. Там також було багато одежі, розвішаної по стінах (замалої для тролів — боюсь, вона належала їхнім жертвам), — і серед усього того висіло кілька мечів найрізноманітніших типів, форм і розмірів. Два з них привернули їхню особливу увагу ошатними піхвами та всипаними самоцвітами руків’ями.

Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.

— Здається, це добра зброя, — промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. — їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.

— Ходімо подалі від цього страшного смороду! — не витримав Філі.

Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. Їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них були і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.

Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, приказуючи над ними силу-силенну замовлянь — на той випадок, коли матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.

— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.

— Аби подивитись уперед, — відповів той.

— А чому повернувся в такий слушний час?

— Аби озирнутися назад, — була відповідь.

— Так-так, — сказав Торін, — але чи не можна зрозуміліше?

— Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною та важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.

— А де це? — спитав Більбо.

— Не перебивай! — сказав Ґандальф. — Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Елронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!

— Ми тобі дуже вдячні! — сказав Торін.

III. Короткий перепочинок

Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, — ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько — скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, а їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках — майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння та пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. Їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори — один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.

— То це та сама Гора? — спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.

— Звісно, ні, — відповів Балін. — Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.

— Ох! — видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника… І не востаннє!

Тепер шлях указував Ґандальф.

— Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, — казав він. — Передусім нам потрібна їжа, потім — відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все від початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).

Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:

— Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Елронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.

Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як поговорити про це. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору — до підніжжя найближчої гори, — широкий терен барви вересу та розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.

Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі