Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

першій же шпальті сьогоднішнього випуску виявилася фотографія Темного Блазня, стилізована під олійний портрет: «Темний Блазень: Міністра-шахрая четвертують на майдані».

Зовсім близько шумів фонтан. Міністр сів на дерев’яну лаву, нефарбовану, відполіровану дотиками багатьох рук, сідниць, убрань… Ну, неначе відполіровану. У намальованому світі немає сили тертя, проте всі прикидаються, ніби вона є.

Розгорнув газету на весь монітор. «Темний Блазень: Слідство практично довело, що Міністр, давно відомий брудними іграми, цього разу перевершив самого себе: його інтригу за її підлістю й дурістю можна порівняти…» Ні, тут нічого читати, ніякої нової інформації, тільки лайка. Треба б зв’язатися з інформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?

У фонтані переливалися цівки — туго, свіжо, наче справжні. На краю, на мокрому камені, сидів мальовничий голодранець, калатав у воді босими ногами.

Арсен відкинувся на спинку крісла, відсторонено дивлячись на Міністра, фонтан та голодранця. Потеребив кінчик носа. Вони хочуть скандалу? Вони його матимуть. Що нижче наші шанси, то вище мотивація. Ух, яка вимальовується колотнеча, аж у животі холоне від жаху. У такі хвилини розумієш, навіщо живеш; подивимось, подивимось…

Голодранець, що теліпав ногами у воді, раптом обернувся. Це був рибалка в мальовничо подертій сорочці та коротких штанях, з сіткою на плечах, з мідною сережкою у вусі.

У першу мить Арсен навіть не зрозумів, що не так, чому його раптом кинуло в жар…

Віртуальний рибалка був неголений, його близько посаджені очі поблискували знайомо й гостро. Вуха щільно прилягали до голови. Не вистачало тільки жовтої куртки; «Я північний хутровий звірок», — чітко промовив голос в Арсеновій голові.

Міністр стояв, не ворушачись. Рибалка не міг упізнати в ньому Арсена — Міністрове лице було суворе, покраяне зморшками, лице солідної людини при владі. Зрештою, бувають же випадковості? Максим сам зізнався, що заходить часом у «Королівський бал»… Ну, зліпив собі віртуального двійника на базі паспортної фотки, багато хто так робить…

Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.

«Вітаю тебе, Міністре».

«І тобі привіт, добра людино».

«Є розмова».

Арсен спітнів. Пальці бігали по клавішах:

«Про що нам говорити? Ти — рибалка, а я — державний діяч».

«Про віртуальних собак, які ніколи не зраджують. Про Інтернет-клуб «Магніт»… Та хіба нема про що?»

Арсен поклав пітну долоню на мишку. Один клац — і картинка згорнулася. Не стало Міністра біля фонтана, не стало рибалки зі знайомим лицем. Там, між колон з жовтуватого мармуру, Міністр розтав у повітрі… Легкодухо.

Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кілька секунд на оцінку ситуації. Чим це нам загрожує?

Усім.

Гарячий піт на його спині скрижанів. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Міністр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знає, хто грає Міністром, він знає, де цей гравець живе. Справжнє ім’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»

Полудень, неділя. Спокійно, спокійно. Запанікував — отже, пропав. Він, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться відкуплятися. Гроші є. Інша річ, що йому не вистачить цих грошей — він захоче шантажувати мене вічно. Хто він такий? Спокійно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справді була служба безпеки…

Стукнули у двері. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руці:

— Тебе.

У мами припухли повіки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий — наче літня земля після грози. Син був удома, під крильцем. Тепер вона його нікуди не відпустить.

Онімілими пальцями він узявся за слухавку:

— Алло.

— Не панікуй, Арсене, — тихо сказав знайомий голос. — Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалі зустрінемось — є розмова.

* * *

— Хто ви?

— Кажи імені «ти». Коли мені кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комірі.

Арсен поперхнувся.

— Е-е-е… Хто ти?

— Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я її очолюю.

Максим сидів, розвалившись, за столиком у кав’ярні — ще небритіший, із запаленими очима, в розстебнутій жовтій куртці з червоними нашивками на рукавах. Під курткою виднівся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйозні контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах і не велять підліткам звертатися до себе на «ти».

У маленькій кав’ярні «Агат», звідки видно було вікна Арсенової квартири, крутилися під стелею два ледачі вентилятори. Картина над столиком зображала білу чашку, намальовану в абстракціоністській манері й тому схожу на затонулий пароплав. Під раму давним-давно заповзла зелена мошка — та так і лишилася там, муміфікувалася, тільки крильця стирчали.

— Я, серед іншого, виловлюю в мережі цікавих людей, складаю психологічні портрети віртуалів. Недавно мене зацікавив такий собі Міністр з «Королівського балу — 4», — Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.

— Тут можна курити, — сказав Арсен.

— Я не курю. Курці вмирають молодими. Занадто успішні гравці — теж. Ти підставився, коли заліз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобі життя.

— В якому сенсі?

Арсенові було важко говорити: язик задерев’янів і переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пік. Він узяв зі стола чашку з охололим чаєм і наказав руці не тремтіти.

— У тому сенсі, що я тебе знайшов перший, — м’яко сказав Максим. — А не вони.

— Як я знаю, що ти — це не вони? І… хто вони такі?

Клац — над запальничкою здійнявся довгий язик полум’я.

— Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довідалися, хто такий, потім вивезли б у ліс і замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

— Це не дитяча гра, от. У «Королівському балу» останнім часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квіні