Читати книгу - "Аеліта"

зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.

Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.

— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.

Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.

Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:

— Талцетл.

Його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:

— Земля.

— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:

— Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.

Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:

— Соацр.

Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю:

— Тума.

Показав на одного з солдатів, що стояли півколом позад нього, вказав на Гусєва, на себе, на Лося:

— Шохо.

Так він назвав словами кілька предметів і вислухав назви їх мовою Землі. Підійшов до Лося і поважно торкнувся безіменним пальцем його лоба, западини між бровами. Лось нахилив голову на знак вітання.

Гусєв, після того як його торкнулися, насунув на лоб козирок.

— Як з дикунами поводяться.

Марсіанин підійшов до апарата і довго, стримуючи подив, а потім, — мабуть, зрозумівши його принцип, — захоплено розглядав величезне стальне яйце, вкрите кіркою нагару. Раптом сплеснув руками, повернувся до солдатів і почав говорити їм швидко-швидко, піднявши до неба стиснуті руки.

— Аіу, — відповіли солдати завиваючи.

А він поклав долоню на лоба, глибоко зітхнув, опанував хвилювання і, обернувшись до Лося, уже не так холодно, потемнілими, вологими очима глянув йому в очі.

— Аіу, — сказав він, — аіу утора шохо, даціа Тума ра гео Талцетл.

А тоді рукою затулив очі і низько вклонився. Випростався, гукнув солдата, взяв у нього вузький ніж і почав дряпати по обшивці апарата: накреслив яйце, над ним кришку, збоку — постать солдата. Гусєв, дивлячись йому через плече, мовив:

— Пропонує довкола апарата поставити охорону і палатку, тільки боюся, Мстиславе Сергійовичу, щоб у нас речі не поцупили, люки ж без замків.

— Перестаньте дурня клеїти, Олексію Івановичу.

— Так там же інструменти, одежа… А я з одним, ось із цим солдатиком, переглянувся, — пика у нього дуже ненадійна.

Марсіанин слухав цю розмову уважно і шанобливо. Лось на мигах показав йому, що згоден лишити апарат під охороною. Марсіанин підніс до великого тонкого рота свисток. З корабля відповіли таким самим пронизливим свистом. Тоді марсіанин почав висвистувати якісь сигнали. На вершечку середньої, вищої щогли піднялися, ніби волосся, кінці тонкого дроту, вчулося потріскування іскор.[4]

Марсіанин указав Лосю і Гусєву на корабель. Солдати присунулися, стали колом. Гусєв озирнувся на них, посміхнувся криво, пішов до апарата, вийняв з нього два мішки з білизною і дріб’язком, міцно засунув люк і, вказуючи на нього солдатам, ляснув по маузеру, посварив пальцем, загрозливо скосоротився. Марсіани здивовано спостерігали ці рухи.

— Ну, Олексію Івановичу, бранці ми чи гості — діватися нам нікуди, — сказав Лось, засміявся, взяв мішок на плече, і вони пішли до корабля.

На його щоглах закрутилися, ревучи, вертикальні гвинти. Крила опустилися. Завили пропелери. Гості, а може, бранці, зійшли благенькою драбинкою на борт.

ПО ТОЙ БІК ЗУБЧАСТИХ ГІР

Корабель летів невисоко над Марсом у північно-західному напрямку. Лось і лисий марсіанин лишилися на палубі. Гусєв пішов усередину корабля до солдатів.

У світлій рубці солом’яного кольору він сів у плетене крісло і деякий час дивився на гостроносих щуплих солдатиків, що блимали, мов птахи, рудими очима. Потім вийняв бляшаний заповітний портсигар, — з ним він сім років не розлучався на фронтах, — ударив по кришці, «закуримо, товариші», — і запропонував цигарки.

Марсіани злякано захитали головами. Один таки взяв цигарку, роздивився, понюхав і сховав у кишеню білих штанів. Коли ж Гусєв закурив, солдати, геть перелякавшись, позадкували від нього, зашепотіли:

— Шохо, тао тавра, шохо-ом.

Їхні червонуваті гостренькі обличчя з жахом стежили, як «шохо» ковтає дим. Але потроху вони принюхались, заспокоїлись і знову підсіли до людини.

Гусєв, не дуже збентежений тим, що не знає марсіанської мови, почав розповідати новим приятелям про Росію, про війну, революцію, про свої подвиги.

— Гусєв — це моє прізвище. Гусєв — од гусей: величезні такі птахи на Землі, ви таких зроду й не бачили. Звуть мене — Олексій Іванович. Я не тільки полком — кінною дивізією командував. Страх який герой, просто жах. У мене тактика: кулемети — не кулемети — шаблі наголо: «Давай, сучий сину, позицію!» — і ну рубати. Я й сам весь порубаний, мені начхати. У нас у Військовій академії навіть курс читають: «Рубка Олексія Гусєва», — не вірите? Корпус мені пропонували. — Гусєв нігтем зсунув картуз, почухав за вухом. — Ні, вибачайте, набридло. Сім років воював, хоч кому остогидне. А тут Мстислав Сергійович мене кличе, благає: «Олексію Івановичу, без вас хоч на Марс