Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Шредера, остаточно переконався, що назад вороття немає, що він — лише маленьке беззахисне створіння, яке змушене скорятися чужій волі.

Власне, пан Шредер, отой німець з конячою мордою, як уже Юра дізнався, не керував безпосередньо цирком. Він був його власником. Так само, як був власником консервної фабрики, шкіряного заводу і великого аптекарського магазину.

А керував цирком Генріх Зайднер, невисокий на зріст, трохи кульгавий і майже завжди напідпитку.

Цей Генріх Зайднер викликав у Юри якесь двоїсте почуття. Коли він зрідка бував тверезий, то кричав на артистів. Але Юрі завжди здавалося, що кричить він не сердито, а тільки тому, що до цього спонукає його обов'язок. П'яний він був кволий і благодушний. І тоді Юрі ставало жаль його. Чому? Юра й сам не знав. Може, тому, що в нього довірливі, як у дитини, голубі і печальні очі. А може, тому, що про нього гарно говорить Марта.

Марта — це дванадцятирічна дівчинка, її ще раніше привіз пан Шредер з Чехословаччини. Вона теж колишня артистка Цирку. Але працює у пана Зайднера прибиральницею: змітає і мис підлогу в його окремому вагончику, поливає квіти у вазони х, які пан Зайднер дуже любить, і, коли він сидить, п'є та безперервно палить, носить йому сигарети. Більше нічого від мої він не вимагає.

При згадці про Марту на серці у Юри теплішає. У неї — худеньке біле личко і густе біляве волосся, яке нерівними пасмами спадає на лоб, на щоки і на худенькі плечі. Розмовляє вона: і Юрою і Петею по-своєму, по-чеськи, але виявилось, що багато сліп дуже схожі на українські та російські, і тому розмовляти і нею не тільки не важко, а навіть цікаво.

— Мені пощастило, — каже вона Юрі. — Пан Зайднер не б'є мене. А он Юля Франтішек потрапила до м'ясника пана Ціммермана, то її хазяйка уже кілька разів так побила, що відливали подою. Юля каже, що вона ще ні разу не наїдалася досхочу.

— А як же вона туди потрапила? — питає Юра.

— А так, як і всі ми. Коли пан Шредер привіз нас сюди, то нас вибирали: «Мені — оцю…», «А мені — оцю…» Ми ж — дармові. От м'ясник її й вибрав, бо вона здоровіша від усіх нас була. А я — найхудіша. Пан Зайднер мене взяв. Мабуть, пожалів, що я така худа. Він добрий…

Марта розповідає все це з дитячою безпосередністю. А Юрі від тої розповіді стає страшно. Хіба ж можна, щоб людину вибирали, як крам у магазині?

Але ж і він сам, і Петя, виходить, — теж «дармові», теж маленькі раби.

Артистів Юра близько ще не знає. Бачив на арені фокусника. Але його навіть злякало побачене.

Фокусник показував голову якогось бородатого діда з лютим виразом обличчя. Ця голова гримасувала, хропіла не по-людськи, скаржилася, що в неї немає рук і вона не має змоги навіть почухатися. У Юри від того голосу бігали мурашки по тілу. А публіка реготала і неймовірно аплодувала. Потім фокусник показував кістяк, який міг робити такі самі рухи, які робить і жива людина. Це було ще страшніше й гидотніше. Але публіка ще дужче реготала й аплодувала.

… На ратуші пробив годинник.

Юра схаменувся. Вже нерано. Рівно о восьмій вони з Петею мусять постукати до пана Янчука і привітати його так, як він навчив: «Хайль Гітлер! Доброго ранку, пане Янчук!»

Потім він протягом п'ятнадцяти хвилин читатиме хлопцям фашистську газету, де хвалькувато розповідається про успішний наступ гітлерівської армії на Сході. Це читання, як видно, дає панові Янчуку неабияку. насолоду. Чим далі наступають німці на Східному фронті, тим більше впевнюється він у тому, що зробив цілком вірно, втікши з Радянського Союзу до Німеччини.

2

Увечері Генріх Зайднер зайшов у вагончик до Владислава Янчука.

— Давайте, колего, перехилимо по чарочці. За ваше входження в лоно неповторного німецького циркового мистецтва. За знайомство.

Він уже й так не досить твердо тримався на ногах. Але Янчук зрадів такій нагоді. Треба ж дізнатися, що за людина цей пан Зайднер. Треба ж знати, з ким йому доведеться жити пліч-о-пліч і працювати!..

— З великим задоволенням, пане Зайднер, — відповів він поштиво. — Прошу вас, сідайте.

Але Зайднера й не треба було запрошувати. Він уже сам важко сів на стілець. Витяг з кишені повну пляшку горілки, кручену булку, шматок ковбаси і все це поклав на невеличкий дерев'яний стіл, наглухо прибитий до підлоги — щоб під час переїзду не совався по вагончику.

— Випийте, пане Янчук, і розкажіть про себе, поки ми ще не п'яні, — сказав Зайднер тоном, з якого важко було зрозуміти, наказує він як старший по службі чи просто чемно просить.

Цього Владислав Янчук не чекав. Він розгубився на якусь мить, а далі стримано і насторожено відповів:

— Пан Шредер знає мене… Я йому розповідав…?Зайднер посміхнувся куточком рота:

— Авжеж, пан Шредер все знає. Та й як йому не знати! Він — ділова людина…

Янчук знову не зрозумів: хвалить Зайднер пана Шредера, чи засуджує його, а чи, може, й глузує з нього. Сказано було так, що можна по-всякому подумати.

Владислав Янчук гарячково шукав, як би відкараскатися від цієї непевної розмови.

Але після двох чарок, які Зайднер випив одну за одною, він