Читати книгу - "Діти підземелля"

– Як! Ви це взяли… самі?

– Малий не позбавлений проникливості,– як і раніше, вів далі Тибурцій. – Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вважати для себе зайвою… Чи не так я кажу?

– Ага, ага! – замислено промимрив "професор".

– Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум жвавіший, ніж у деяких вчених… А втім, – звернувся він до мене, – ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?

– Добре! – відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірюзовими оченятами. – Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що "красти недобре". Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема дому!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок – жаль до Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихильність не зникла. Переконання, що "красти недобре", лишилося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її радістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька. Він, як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, дивним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля нього, він узяв мене за плече:

– Відкіля це?

– Я… гуляв…

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї. Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

"А, байдуже. Ті вже нема!.."

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-небудь про моє знайомство з "поганим товариством", але зрадити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх, порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на них очей від сорому.

Розділ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло. Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени "поганого товариства" були дома. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки "професор", як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав з "сім'єю" описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкривалося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках, і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одноманітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти, тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий, то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь – темне мовчазне страховище підземелля – продовжував безперервно свою страшну роботу, висмоктуючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого лежала в"постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили розважити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її слабенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з "поганим товариством", сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж дорогою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я був потрібний – я відчував, що моя поява завжди викликає рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли сонячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкритими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це тривало недовго…

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хмари. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка, я побачив на одній з них батька, а поруч з