Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

підлозі мокрі сліди, жінка, яка впустила його, суворо запитала:

— Що тобі тут треба?

— Мені треба бачити пані Франсуазу Пежо, — несміливо відповів Жак.

Лише зараз він відчув, як вабить його тепло, що пливе з кімнат цього дому.

— А навіщо вона тобі знадобилася? Франсуаза — це я!

— Тьотю Франсуазо!

— Ти — Жак! Так відразу б і казав! Та ти зовсім брудний!

Не виявляючи жодних родинних почуттів, тітка Франсуаза дала Жакові вмитися, звеліла почистити одяг, забруднені панчохи. Заклопотано оглянувши юнака з ніг до голови, немовби сантиметром зміряла, вона діловито сказала:

— Сюртук дяді Жюльєна буде тобі завеликий, доведеться його вкоротити.

Коли Жак умився і одягові його, в силу можливого, було дано лад, тітка Франсуаза повела його до кімнати, що правила за їдальню і вітальню одночасно. Жак зніяковів ще більше, коли помітив, що в кімнаті сидять три дівчини. «Яка з них Бабета?» — гадав Жак. Найбільше за всі йому подобалося це ім'я.

— Донечки, це ваш двоюрідний брат Жак. Не дивіться, що він погано одягнений і не знає паризьких манер. Ми його одягнемо, а манерам він навчиться. Навчиться і торгувати. Вам доведеться менше сидіти в крамниці, і в мене справ поменшає. А ти, Жак, не соромся. Ти ж не в гості прийшов.

Франсуаза говорила однотонно й сухо. Жак потупцював на місці, не наважуючись підійти до жодної із сестер.

Та й гарні ж були ці міські панночки! Одна від одної краща. А як одягнені! Такі сукні, як на них, Жак бачив досі тільки на картинках. Йому здавалося, що так одягаються лише придворні дами, а насправді накрохмалені спідниці й цупкі комірці, які так його вразили, носили всі городянки. Жак підшукував слова привітання, та раптом помітив сліди своїх сабо на чистій підлозі і зовсім знітився.

Три пари дівочих очей уп'ялися в Жака, і, хоч він вважав себе аж ніяк не боязким, він нахилив голову під їхніми пильними поглядами.

Сам того не відаючи, він витримав випробування. Паризькі дівчата визнали, що він непоганий із себе: вищий за середній зріст, з кремезною статурою. Гарним назвати його не можна, та все ж він привабливий: колір обличчя смаглявий, до того ж Жак загорів; ніс, може, й трохи завеликий, та зате рот правильної форми і над верхньою губою ледь помітна темна смужка вусів, що вже пробивались. Очі й зовсім гарні: темно-карі, майже чорні, але їх насмішниці майже не могли роздивитися, бо Жак так і не підводив голову.

— Ти вмієш розмовляти по-французьки чи тільки по-провансальськи? — з неприхованою насмішкою запитала, либонь, молодша із сестер.

Чомусь Жак уже не мав сумніву, що це Віолета. Вона була дуже гарненька: зі сліпучо-білою шкірою, золотавим волоссям і світло-блакитними очима.

Жак опанував себе і відповів з гідністю:

— Я розмовляю по-французьки, мадемуазель, бо це моя рідна мова.

Йому на допомогу прийшла старша. Вона була ще гарніша: висока, струнка, риси обличчя правильні. Вираз обличчя і холодних зеленкуватих очей з довгими віями залишалися гордовиті, коли вона сказала:

— Що ти базікаєш! Кузен приїхав із Шампані. А ти думала — з Прованса?

Але молодшу це зовсім не збентежило. Весело сміючись, вона вигукнула:

— Жането, він кличе мене не по імені, не «сестричка», а мадемуазель! Чула? Ха-ха-ха! — І знову залунав її веселий сміх. — Угадай же, як мене звуть?!

Хоч усе усміхалося в цій маленькій кузині: і очі, і ямочки, і складений бантиком рот, Жак, незважаючи на свою простодушність, зрозумів, що ця його кузина, як і старша, добротою не відзначається.

— Ти… ви — Віолета! — вуха Жакові зрадливо спалахнули.

Аби приховати свою ніяковість, він жваво підійшов до третьої дівчини. У цієї були глибокі темно-сині очі, а вираз обличчя задумливий. У дівчини не було погорди Жанети і насмішкуватості Віолети, і це вабило до неї Жака.

— Здрастуй, сестричко Бабето! — мовив він. Йому дуже подобалося вимовляти ім'я Бабета. В селі у них не було жодної дівчини з таким ім'ям.

Усі три дівчини дзвінко засміялися. Ворожості до Жака мов і не було.

Але тітка Франсуаза сказала тим самим неласкавим, тріскучим голосом:

— Ну що ж, Жак, тепер ти познайомився з усіма. Сьогодні відпочинеш, а завтра зранку дівчата поведуть тебе в книгарню. Я розкажу тобі, що ти маєш робити. Мені писали, що ти грамотний. — Тітонька Франсуаза з недовірою скосила очі на нього.

— Звичайно! — упевнено відповів Жак. — Не турбуйтеся, тьотю Франсуазо, я впораюся зі справою, яку ви мені доручите… Я книги люблю…

— Оцього зовсім непотрібно! — відповіла тітка Франсуаза. — Не любити книги треба, а вміти їх запропонувати покупцеві. А зараз поїж гарячої юшки, адже ти, певно, в дорозі зголоднів, — і спати… Жането, покажеш Жакові його кімнату.

Жак ладен був іти за Жанетою хоч на край світу. Та Віолета раптом ні сіло ні впало притиснула до губів носовичок, щоб приховати сміх, що душив її, одначе й це не допомогло. Хоч як стримувалася, все ж вона пирхнула.

Франсуаза суворо на неї глянула.

— Скажи, матусю, у них там у всіх такі червоні вуха?

Чи варто говорити, що від цих слів Жакові вуха почервоніли ще яскравіше.

— Облиш, Віолето! — спинила її мати.

Але Віолета не вгавала, сміялася так, що сльози в неї виступили на очі.

— Ну, що іще? — запитала невдоволено мати.

— Сабо… — ледве вимовила Віолета, захлинаючись від сміху.

Усі чотири пари очей були спрямовані на нещасні Жакові сабо, в яких він досі почував себе цілком зручно, не підозрюючи, що в Парижі ніхто вже не носить це селянське взуття.

Франсуаза ледве не засміялась, як і її дочки. Та все ж таки втрималася.

— То й що? В селі усі ходять в сабо. Завтра ж він скине їх. А поки що