Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

class="book">— Я довірю ці листи тільки замкові, — мовив Головнін. — Стальному замкові й ключеві, що в мене в кишені. Я покладу їх у ящик адміральського хронометра. Правда, тут виникає одне побоювання: що як віце-адмірал Варті потаїть від свого уряду зміст листів? Адже я вирішив залишити листа й йому. Ніхто інший, саме він призвів нас до спроби втекти. Для Варті, звичайно, було б найпростіше знищити мої пояснення: в них нема ні перепрошувань, ні виправдувань. Я маю всі підстави обвинувачувати віце-адмірала в жорстокості, і я обвинувачую. Приховати ці обвинувачення йому не вдасться. Копії з того листа, який адресую йому, я надішлю своїм знайомим у Капштадті — і англійцям, і голландцям. Навіть і про це я повідомлю Варті.

Головнін посміхнувся.

— Він з люті, чого доброго, і ящик свого хронометра поламає!

Ясні очі Рікорда блиснули:

— І нехай!..

— Оце такі плани, Петре… Тепер їх знаємо ми вдвох — ти й я.

— По-грецькому Петро означає камінь, — сказав Рікорд. — Камінь уміє мовчати.

Він рвучко обернувся, розчувши легкі кроки: хтось обережно крався за покритою брезентом шлюпкою. Силкуючись лишитися непоміченим, присівши навпочіпки, мічман Мур злодійкувато визирнув з-за носа шлюпки, визирнув і сховався.

— Що це ви бавитесь у піжмурки, мічмане? — глузливо спитав Головнін.

Мур повільно випростався, явно зніяковівши:

— Я не хотів перешкоджати вашій секретній розмові…

Рікорд швидко ступив до мічмана:

— Звідки ви знаєте, що ця розмова секретна?

Мур не вийшов з-поза шлюпки.

— Мені здалось… Ви називали прізвище сера Варті. Не думаю, щоб ви могли захоплюватися ним. Мені дуже ніяково справді, що я міг мимохіть почути вашу розмову, хоч зовсім не старався взнати секрети начальства…

— Мені дуже подобається ваша скромність, мічмане, — сказав Головнін. — Якщо в мене й є якийсь секрет, то він може стосуватися і вашої долі.

* * *

Особливо важким був цей план через непевність, у якій весь час перебувала команда «Дианы». Що вирішить англійський уряд? Волю чи полон до закінчення війни? Чому мовчав Варті? На записку Головніна про те, що на судні вичерпався провіант, він не відповів. На другого, вже гострого, наполегливого листа він надіслав відповідь аж через два тижні: кілька люб’язних фраз з побажанням доброго здоров’я… Це було знущання. Варті вважав «претензії» Головніна забавними.

Капітани голландських кораблів, з якими Василь Михайлович познайомився тут і заприятелював, не приховували свого обурення із вчинків віце-адмірала.

— Ніхто не насміє закинути вам щось, містер Головнін! Варті примушує вас тікати, він погрожує вам голодною смертю…

Можливо, були серед цих людей не тільки доброзичливці. Головнін і на мить не забував про обережність. Звичайно він відповідав зажурено:

— Мені не вистачить провізії і на тиждень дороги…

Але голодна пайка і справді відбилась на стані команди. Тяжко занедужав і незабаром помер помічник шкіпера Єгор Іллін. Матроси віднесли його тіло на далекий горб, звідки видно було похмурий, сірий простір океану, і мовчки спустили в яму важку, дубову труну. Серед проводжаючих був і командир; таким задуманим і сумним ніхто з матросів ще не бачив Головніна.

— Ми будемо вважати, що тебе вбили, Єгоре, — неголосно промовив Головнін. — Російські люди дізнаються, що тут, далеко від батьківщини, на мисі Доброї Надії, спить вічним сном убитий англійськими тюремниками російський моряк… Коли ми вирвемося з полону і прийдемо на Камчатку, там, на рідній землі, ми поставимо пам’ятник тобі, Єгоре, і напис на пам’ятнику розповість про чесну працю твою і про тих, хто винен у твоїй смерті…

Він чув: хтось із матросів повторив:

— Коли ми вирвемося з полону…

Була в цих словах упевнена надія і нетерпляча рішучість.

Ця нетерплячість давно позбавляла спокою й Головніна. Вечорами пильно вдивлявся він в обрій, вслухався в плюскіт зибу. Хоч би насунули хмари, хоч би вдарив шторм! Ночі, як на те, стояли ясні, тихі, місячні, пробувати вийти під таку погоду в океан було б безрозсудно…

І знову монотонним, сумовитим дзвоном корабельні склянки відраховували години; змінювалися вахти; приходили й відходили іноземні судна; марширувала на березі англійська морська піхота… І збігали тижні.

У квітні минув рік з того пам’ятного дня, коли шлюп увійшов у Саймонс-бей. Уже настав травень… Різнобарвні черепашки й зеленкуваті водорості густо вкрили підводну частину шлюпа. Вони вкривають звичайно уламки потонулих кораблів… Дивлячись довгими ясними ночами на гори, посріблені місяцем, на жовтий холодний вогонь хвилі, Головнін інколи мимохіть думав, що час, мов сама морська пучина, зімкнувся над його «Дианою», над долями довірених йому людей.

Але в половині травня раптом подув омріяний норд-вест, і вечірнє небо затягли важкі хмари.

Головнін вийшов на палубу, роздивився. Поблизу чорнів невиразною тінню віце-адміральський фрегат. Ще вдень Василь Михайлович запримітив, що паруси на ньому не були прив’язані. Великі військові кораблі, які стояли на якорях трохи далі, не вийшли з ремонту, вони не могли б кинутися в погоню. Лишалась іще одна небезпека, — про неї Головнін довідався, почувши сигнали з гір: біля входу в бухту курсували двоє невідомих суден: може, то були англійські військові кораблі?.. А втім, про цю небезпеку довго роздумувати не доводилось. Якщо буде погоня, то буде, звісно, й бій.

Він гукнув Рікорда. Можна було подумати, що лейтенант нетерпляче чекав цього виклику. Він вартував тут же, біля капітанської каюти.

— Зараз виходимо, — сказав Головнін. — Викликати всіх наверх… На марсах і реях працюватимуть усі: офіцери, унтер-офіцери, гардемарини, рядові… Нехай розмістяться на палубі непомітно. Додержувати цілковитої тиші… Ми вийдемо з бухти під штормовими стакселями.

— Єсть! — радісно вигукнув Рікорд і, немов упевнюючи самого себе, додав тихо: — Я вірю в щастя…

Рівний норд-вест скоро змінився шквалом. Білі гребені хвиль зашумували, закипіли, лунко вдарили в борт шлюпа. Рвані хмари спустились до вершків щогл; вогкий, волокнистий туман, просічений хльостким дощем, обволік усю бухту й берег… Саме про таку погоду мріяв Головнін довгими днями