Читати книгу - "Очікування шторму"

мене.
8. Туапсе (продовження записок Кравця)

Поїзд, здригаючись на стиках, повільно й ліниво втягувався на запасну колію. Заболочені, з облупленою фарбою вагони інших ешелонів стояли у кілька рядів, захаращуючи весь видимий простір. Вони стояли без паровозів, напевно, давно. І солдати, й офіцери готували на багаттях вариво, лазили під вагонами. Грали в карти, сперечалися…

Я зрозумів, що товариш Каїров зробив правильно, одягнувши мене в офіцерську форму. Мені буде неважко загубитися у цій безликій солдатській масі.

Коли поїзд зупинився, я вистрибнув із тамбура. Переліз під сусіднім вагоном. І несподівано опинився перед групою офіцерів. На щастя, вони вели голосну розмову і не звернули на мене уваги. Опасистий полковник, задихаючись, вигукнув:

— Ой лишенько, ви подивіться навколо: нас погубили ось ці ешелони. Огірки, сукно, пшениця. Хапай, бери! Користування місцевими засобами перетворилося на грабунок! Боже мій! Тили обслуговує сила-силенна чинів, які втратили елементарне уявлення про солдатську й офіцерську честь. Так-так, панове!

Я знову пірнув під вагон…

Нарешті, коли залізнична колія і незліченні ешелони опинилися за моєю спиною, я побачив перед собою маленьке місто, оточене горами. Сади й дерев'яні хатки на схилах, наче гнізда.

Назустріч мені йшла літня дама, обличчя під чорною вуаллю.

— Вибачте, пані, ви не підкажете, де тут вулиця Святославська?

— Це на Павуці.

— Як? — не зрозумів я.

— Приморська частина міста, пане, називається в Туапсе Павуком.

— Мені слід іти до моря?

— Вам ліпше піднятися на Майкопську дорогу. Це сюди. — Дама вказала рукою на ламану, що йшла вгору, стежинку. — Потім вийдете на Абазинський проспект. Біля друкарні Гаджибекова повернете праворуч. І пройдіть Полтавською вулицею. А ще краще вам дістатися набережною. Там по Ольшевській повз лікарню акціонерного товариства ви пройдете на Павук.

— Дуже дякую.

Земля кришилася під чобітьми, шаруділа, сповзала донизу. Коротка трава обабіч стежини втратила свіжість, пофарбувалася у попелясто-бурий колір, такий несхожий на яскраву зелень, що буяла на схилі гори.

Майкопська дорога відзначалася непривабливістю і засохлим болотом, немов невимиті калоші. Згори на неї насідали двори. Дружні кавказькі дощі розмивали їх. Волочили на дорогу землю і каміння. Якщо землю, підхоплену струмками, переважно несло далі вниз, до залізничної колії, то каміння осідало на дорозі, нагромаджуючись, псувало покриття, яке і без того вже зносилося.

Нижній чин вів солдатів. Вони йшли урозбрід, без бравої стройової виправки. На мене не звернули уваги, наче я був у шапці-невидимці. З дисципліною у них негаразд. Це здалося мені гарною прикметою. Я спокійно пішов далі.

Люди зустрічалися коли-не-коли. І у мене склалася думка, що Туапсе зовсім безлюдне містечко.

Однак я помилився…

Невдовзі я прийшов у центр міста на Абазинський проспект, де вздовж засадженого кленами бульвару тиснулися крамниці, шинки, магазини, просто дерев'яні будиночки без усяких вивісок. На бульварі була сила-силенна людей. Цивільних, військових. У суєті, у гомоні, що панували навкруг, відчувалася нервовість, стурбованість. Обличчя у людей були заклопотані, незадоволені.

— Поручику, будьте ласкаві! — Я не відразу збагнув, що звертаються до мене. — Поручику! — Голос у жінки лунав владно і примхливо. Вона була ще зовсім молода. Можливо, років двадцяти двох. Можливо, трохи старша. І дуже гарна. Обличчя ніжне, виплекане. Погляд панський. І одягнута зі смаком. Блакитна сукня з дорогої матерії. На плечах білий шарф. Чорний капелюшок, чорні рукавички. І туфлі також чорні. Біля неї стояли два великих плетених кошики, в яких щось лежало, загорнуте у цупкий папір.

— Поручику, — вона посміхнулася тільки самими вустами, а в погляді раптом з'явилася цікавість і хитринка, наче в циганки, — зробіть ласку, знайдіть мені візника.

Я оглянувся. І зовсім неінтелігентно, що свідчило передусім про мою професійну непідготовленість, відповів:

— Тут простіше знайти слона чи верблюда.

Вона засміялася, здається, щиро:

— У такому разі допоможіть донести ці корзини. Мій дім недалеко.

Корзини ніби приклеїлися до землі. Насилу підняв їх. Сказав:

— Тут, напевне, золото?

— Посуд. Із саксонської порцеляни. Тепер у Туапсе можна купити все, навіть саксонську порцеляну.

— Ви місцева?

— Я народилася в Туапсе. В цьому місті минуло моє дитинство. Але потім… Я жила у Ростові. Навчалася музики.

— Ви граєте на гітарі? — не подумавши, запитав я: згадалася наша санітарка Софа, яка теж була з «колишніх» і чудово грала на гітарі.

— На роялі.

— Гарний інструмент. Вам буде важко вивезти його звідси.

— Куди?

— У Туреччину, у Францію…

— Я росіянка. Мені добре і тут.

— А більшовики?

— Ви гадаєте, що я капіталістка?

— Сумніваюся, чи вдасться вам переконати червоних у своєму робочому походженні.

— На жаль! Ваша правда… Мій покійний тато мав у Туапсе лазню. Тепер я єдина власниця лазні і гарного будинку на п'ять кімнат. Я сміливо дивлюсь у майбутнє з двох причин. Перша — лазню аж ніяк не можна назвати експлуататорським підприємством, тим більше, що мій небіжчик батько був не тільки хазяїном, але і банщиком, і мозолістом. Друга причина — люди будуть митися у лазні за будь-якого політичного устрою.

— Так… Ви панночка освічена.

— Я б сказала, начитана. А ви, як я розумію, поручик із пролетарів.

— Помітно?

— Помітно. До речі, ви не дуже й намагаєтеся це приховати. Людина, в якій є порода, людина, чиє дитинство минуло під пильним оком гувернантки, не стала б у такій ось ситуації наганяти на дівчину