Читати книгу - "Замах на бродягу"

дверей, до неї підбігла дівчинка і вчепилася за її спідницю.

— Зараз ми підемо, ясочко… Біжи, скажи няні, щоб тебе одягла…

Бруківкою туди й сюди походжав Торанс. Маленький чорний автомобіль карного розшуку виглядав досить жалюгідно поряд із довгими блискучими лімузинами.

— Набережна Орфевр?

— Ні… Орлеанська набережна. Острів Сен-Луї…

Величезний масивний будинок із чавунними литими воротами скидався на старовинний комод, з якого допіру витерли порох. І щойно пофарбовані, прикрашені химерними візерунками стіни, і важкі дубові, оббиті надраєною міддю двері, і білі мармурові сходи з полірованими бильцями — все свідчило про те, що тут завжди панує порядок. Це відчуття ще більш посилювала охайна конс'єржка в строгій чорній сукні з білим фартухом, схожа на покоївку із старовинної гравюри.

— У вас побачення?

— Так… Пані Келлер чекає на мене…

— Будьте ласкаві, заждіть хвилинку, — мовила вона, беручи телефонну трубку.

Запах мастики, що долинав з її кімнатки, пересилював пахощі кухні.

— Як доповісти?

— Комісар Мегре…

— Алло! Берта!.. Скажи, будь ласка, мадам, що її хоче бачити пан комісар Мегре… Так, він уже тут… Нехай підніметься?.. Дякую.

— Можете піднятися… Третій поверх праворуч…

Підіймаючись сходами, Мегре раптом подумав про фламандців. Цікаво, чи стоять вони ще на місці, чи, підписавши протокол, вже відпливають у напрямку до Руана?

Двері відчинилися раніше, ніж він устиг подзвонити. Гарненька молода покоївка пильно оглянула його з голови до ніг, неначе вперше в житті бачила живого поліцая.

— Пройдіть сюди… Дозвольте ваш капелюх…

Розкішна квартира з ліпними золоченими стелями в стилі барокко була обставлена старовинними різьбленими меблями. М'які квітчасті килими устеляли підлогу. Вже в коридорі можна було чути пташиний щебет. Крізь напіввідчинені двері салону видно було велику бронзову клітку, принаймні з десятком пташиних пар.

Почекавши хвилин із десять, комісар немов на знак протесту вже запалив був люльку, але відразу вийняв з рота, щойно до вітальні зайшла пані Келлер. Мегре б уражений, побачивши, яка вона тендітна й струнка, зовні лиш років на десять старша за свою доньку. Чорна з білим сукня дуже пасувала до її білявого волосся та блакитних, кольору незабудок, очей.

— Жаклін дзвонила мені, — мовила вона, жестом показуючи на страшенно невигідне крісло з прямою дерев'яною спинкою.

Сама пані Келлер сіла на пуф, оббитий старовинною килимовою тканиною. Трималася вона дуже прямо, як очевидно, її колись навчали в монастирі.

— Отже, ви знайшли мого чоловіка…

— Ми його не шукали, — відповів Мегре.

— Певна річ… Не уявляю, навіщо вам справді було його шукати… Кожному вільно жити, як йому заманеться… До речі, правда, що його життю ніщо не загрожу чи ви сказали це, аби лише заспокоїти мою дочку?

— Професор Маньєн певний, що все буде гаразд.

— Професор Маньєн?.. Я його добре знаю… Він не раз бував тут…

— Ви знали, що ваш чоловік живе в Парижі?

— Я могла тільки здогадуватися… За двадцять років, відколи він подався до Африки, я одержала від нього всього дві листівки… Та й то в перший місяць…

Пані Келлер не розігрувала перед ним комедію скорботи, а спокійно дивилася прямо у вічі, як людина, котра вміє не розгублюватися у будь-якій ситуації.

— Ви принаймні певні, що це саме він?

— Ваша дочка впізнала його на фотографії…

Комісар простяг їй пошарпане посвідчення. Вона підвелася, взяла на комоді окуляри і довго розглядала фотографію. Її обличчя не відбивало жодного хвилювання.

— Жаклін не помилилася… Певна річ, він дуже змінився, але я теж можу заприсягтися, що це Франсуа…

Вона підвела голову.

— Він справді жив за кілька кроків звідси?

— Під мостом Марі.

— Я проходила цим мостом по кілька разів на тиждень… Навпроти, на тім березі, живе одна моя добра приятелька… Пані Ламбуа. Вам, певно, знайоме це прізвище. Її чоловік…

Метре не став довідуватися, яке саме становище посідав чоловік пані Ламбуа.

— Отже, ви ні разу не бачили вашого чоловіка, відколи він поїхав з Мюлуза?

— Ні разу.

— І він не писав вам, не телефонував?

— За винятком двох листівок, я не одержувала від нього жодних звісток… Безпосередньо — жодних.

— А посередньо?

— Мені якось довелося зустрічатися в гостях з колишнім губернатором Габона паном Періньоном… Він запитав мене, чи я часом не родичка доктора Келлера.

. — І що ж ви відповіли?

— Правду. Це його збентежило. Мені довелося витягати з нього кожне слово. Від нього я довідалася, що Франсуа не знайшов у Африці того, що шукав.

— А що він шукав?

— Розумієте, це ідеаліст… Він не створений для сучасного життя… Після своєї невдачі в Мюлузі…

Комісар зробив здивоване обличчя.

— Хіба дочка вам не розповідала?.. А втім, вона тоді бла надто мала і рідко бачила свого батька… Так от, замість завести собі таку клієнтуру, якої він заслуговував… Може, вип'єте склянку чаю?.. Тоді, пробачте, мені доведеться пити чай у вашій присутності. Вже час…

Вона подзвонила.

— Берто, принеси чай…

— На одну особу?

— Так… Що я могла б запропонувати вам, комісаре?.. Віскі?.. Нічого?.. Ну, як хочете… То про що ж це я розвідала? Ах, так… Хтось, здається, написав роман «Лікарня бідаків» чи «Сільський лікар»… Не пам'ятаю точно… Так от, ще в Мюлузі Франсуа став чимось на зразок такого лікаря для бідаків. Всі вже навіть звикли до того, що йому можна не платити… До нього стікалися злидарі усієї округи, і ніхто не платив… Не знаю, чим би це скінчилося, коли б не спадщина… Ми, мабуть, самі пішли б з торбою… Зауважте, комісаре, що я йому ні за що не докоряю… Така вже в нього вдача…