Читати книгу - "На далеких берегах"

Та, очевидно, помилявся, поки що нічого не помітно».

Слова Джузеппе про первістка особливо глибоко запали в душу полковника. У полковника був дім, були дружина й син Петрик. «Петро Сергійович» — так називав він сина, коли той був семирічним пустуном. А тепер: Петрик…

Сергій Миколайович повернув ліворуч. Насилу пробравшись в кінець коридора, він нечутно прочинив двері і, ще й досі сердячись на свої чоботи, ввійшов до кімнати.

— Сергій Миколайович? — почувся тихий голос.

— Не спиш, Мехті? — так само тихо, трохи хриплувато, спитав Сергій Миколайович.

— Не спиться чогось.

Сергій Миколайович освітив кімнату ліхтарем. Це була одна з ванних кімнат на другому поверсі, з світлоголубими кафельними стінами і невеликим басейном посередині, який зараз вщерть був наповнений осіннім листям. На цій своєрідній м'якій перині любив відпочивати Мехті.

Надворі стояла зима, а в кімнаті від листя віяло осінню, — задумливою, тихою і трошки сумовитою.

Коли Мехті обернувся на світло, листя зашелестіло сухим, мертвотним шелестом. Підвівшись трохи і все ще мружачи очі від світла ліхтаря, Мехті дивився на Сергія Миколайовича. Той підійшов ближче, сів на край басейну і тільки після цього погасив ліхтар.

Стало темно. Тільки місячна пороша, що пробивалася скрізь розірвані хмари, сіялась через кругле вікно, яке робило кімнату схожою на каюту старовинного корабля.

— Не спиться, хоч ти що! — повторив Мехті. — Оце лежу й думаю про свою картину. Скоро почну її малювати.

— Що ж ти задумав намалювати?

— Закінчення війни, Сергію Миколайовичу. Вона буде дуже проста композиційно: наш солдат, що повертається з війни, і тріумфуюча земля навкруги. Але треба зробити картину добре, з настроєм, щоб, дивлячись на неї, можна було побачити й шляхи, пройдені нашими людьми, і те життя, що перервала війна і до якого люди тепер повертаються.

— А дуже важко намалювати таку картину?

— Дуже! Може й не під силу мені… Але малювати треба тільки так!.. Ось, уявіть собі, дивишся на маленьку картину, а перед тобою вся твоя країна, все твоє життя…

Мехті заговорив про батьківщину… І обидва замислилися.

Сергій Миколайович побачив свій Сибір, широку ріку напровесні, згадав перший комсомольський недільник на лісосплаві й Таню у шапці, у ватянці, з розчервонілими від холодного весняного вітру щоками.

«Таню!» — «Ні, ні, Сергійку, не люблю я вас… Не люблю». Вона боялася глянути йому в очі, і він не повірив їй, не повірив у те, що вона не любить… Ну й шибеником він тоді був! Як вітер, пробіг по брунатних колодах, що стрімко мчали хвилями, і за мить опинився посеред ріки! Він почав розчіплювати колоди, спрямовуючи ліс по течії і розбираючи затор, що утворився. Об колоду, на якій він стояв, з глухим стуком ударилась інша колода і мало не збила його з ніг. Він помчав разом з колодами вниз за течією. А Таня бігла берегом, бліда, перелякана, і кричала, аж поки не охрипла: «Сергійку! Сергійку!» Вона кинула йому багор, і Сергій зачепився ним за найближче дерево, яке росло на крутому березі майже горизонтально над водою. Колоди під його ногами закружляли і, вдарившись об берег, скинули його на пісок… І тут він побачив зовсім іншу Таню. Вона бігла до нього, спотикаючись, — кумедна, незграбна: ватяні штани заважали їй бігти. «Сергійку», уже тихим, тремтячим голосом промовила вона, охопивши його лице руками, ніби бажаючи переконатися, що все скінчилося гаразд, що він цілий і неушкоджений, — і заплакала. Вони повільно пішли берегом, проти течії і дивилися, як легко мчать по ріці тисячі величезних колод. Це був перший сплав для перших велетенських будов, які розпочала тоді молода Радянська країна. А навкруги — рідні простори… Світ був безмежно великий, і так вільно дихалось у ньому…

… А тим часом Мехті вчувався далекий, безладний перестук барабанів Хлопцеві було вісім чи дев'ять років, коли він став барабанщиком свого піонерського загону. Товариші з неприхованою заздрістю дивилися, як він гордо ступав попереду колони. Під час привалів хлоп'ята оточували його, він дозволяв їм доторкатися до свого барабана, а іноді й побарабанити.

В Баку дружною сім'єю жили азербайджанці, росіяни, вірмени, грузини. І в піонерському таборі діти, за традицією своїх батьків, міцно дружили між собою. Мехті, якому легко давалися мови, дуже швидко навчився говорити по-російському і знав чимало вірменських та грузинських слів. Він пишався з того, що, прийшовши додому, дивував своїх сестер новими словами, почутими і вивченими в загоні. Любив Мехті травневі свята, коли всі школярі йшли в нагірну частину Баку. Як радісно було дивитися звідти на місто, на синє море, на бухту Ілліча, що обростала все новими і новими нафтовими вишками. Подобалось Мехті чергувати біля прапора піонерського загону і салютувати, коли мимо проходили товариші. Він був серйозний, а разом з тим — запальний. Одного разу, коли учень старшого класу відняв у малюка сніданок, Мехті кинувся на здорованя з кулаками. Він лупцював кривдника по чім попало і щось кричав йому, а що — не можна було розібрати: від хвилювання Мехті почав навіть заїкатися. Цілий тиждень він прикладав до синця під оком свинцеву примочку й був похмурий, мовчазний. Мехті міг посваритися і з учителем. Якось один з учителів вигнав його з класу. Це було несправедливо. Мехті пішов до директора і наполегливо почав вимагати, щоб викладач визнав, що він неправий… Мехті завжди був нестримним. Він міг, забившись з ким-небудь об заклад, пролежати під палючим сонцем з півдня до вечора; а одного разу — це було на дачі в ІІовханах — долежався до того, що навіть його темнобронзова від загару шкіра взялася пухирями. Та він вдавав, що йому зовсім не боляче. «Гаряча голова!» говорили про нього друзі…

… Сергій Миколайович пригадав свою першу подорож, йому довелося тимчасово залишити робітфак і поїхати на Урал, на будівництво велетенського металургійного комбінату. Так робило багато комсомольців.

Будувалася вся країна…

… Це трапилося в міській купальні. Мехті чув, як сперечалися між собою дорослі хлопці: «Хто зможе вилізти на дах купальні і звідти кинутись у воду?» Він чекав: хто ж наважиться? Та ніхто не наважився,