Читати книгу - "Зоряні крила"

class="book">Але, на превеликий жаль, пан Крайнєв сів на один з військових аеродромів. Так, так, причиною цього була гроза. Але зараз же, негайно слід запитати Берлін, що робити з паном Крайнєвим. А до того часу, поки прийде відповідь, він вимушений затримати літак, хоч це і завдає йому неймовірного жалю.

Юрію обридла ця розмова, він вийшов з кімнати і хотів пройти на аеродром, але вартовий біля входу заявив, що виходити заборонено. Тоді Юрій повернувся в кімнату, де сиділи Яринка і Волох. Він зайшов туди, і двері закрилися за ним з сильним металевим гуркотом. Він спробував знову відчинити їх, але двері замкнулися на невидимий замок, і тепер відкрити їх було неможливо.

Юрій одійшов від дверей і важко сів на великий диван. Яринка, оглядаючись злякано, як впіймане звірятко, сиділа в кріслі біля столу. Похмурий Волох сидів у кутку дивана і ні на кого не дивився.

Він вважав, що припустив величезну помилку, сівши на цей аеродром. Треба було летіти ще через одну грозу. Треба було летіти, впасти кінець кінцем, чорт забери, але ніяк не потрапляти в цю кімнату з гратами на вікнах.

Юрій глянув — справді, вікна в кімнаті було заґратовано тонкими, очевидно сталевими гратами. Це його вразило — невже вони в тюрмі? Але кімната ніяк не нагадувала тюрму.

Юрій коротко зітхнув і опустив голову на руки. В кімнаті повисла тиша. Несподіваний удар грому струсонув весь будинок. Волох підійшов до вікна. Гроза зірвалася з ланцюгів. Немов страшного звіра після багатьох років неволі випустили з клітки. Він бачив, як пригинаються до землі високі дерева. Вітер ішов рівною тугою масою. Він набував страшної сили. На очах у Волоха зламався десятилітній дубок. Дерева падали з тріском. Волох дивився у вікно, але густі потоки води попливли по шибці. Віін піймав себе на думці про те, як приємно зараз відчувати тверду землю під ногами. Він не дуже заздрив пілотам, які зараз були в повітрі.

А Крайнєв сидів на дивані мовчки. Дивні думки приходили йому в голову. Пригадався Валенс з його прозорими очима, потім Ганна змінила знайомий образ директора. Далі, вже зовсім несподівано, згадалася мати, старенька мати Юрія Крайнєва. Вона живе в Харкові у високому заводському будинку і чекає сина, а їздить він до неї вряди-годи. Усі думки його мали на собі відбиток пригніченості, похмурості.

За вікнами раптом стало тихо. Гроза пронеслася, і на північному сході вже з'явився шматок чистого неба.

Яринка, яка досі сиділа мовчки, підперши повні щоки кулачками, раптом зітхнула протяжно і жалісно. Може, квіти інженера Орленка пригадалися їй? В глибині блакитних очей бриніли сльози, вона намагалася їх стримати, і від того сльозинки ставали ще більш помітними.

— А куди ми сіли? — запитала вона, щоб тільки не мовчати.

Юрій приблизно назвав місце. Точно він і сам не знав його. До СРСР залишалося вже зовсім не так довго летіти.

— І треба було летіти, чорт забери, — вилаявся Волох, — треба було летіти. А то сіли чорт його знає куди, як ідіоти. Вік собі цього не прощу.

Він одвернувся від Юрія і знову став дивитися у вікно. Гроза вже минула. Гуркіт грому доносився здалеку тихо і неясно. Гудіння моторів несподівано порушило тишу. Якісь літаки сідали на аеродром.

Через кілька хвилин важкі, упевнені кроки почулися в коридорі, і двері кімнати розкрилися навстіж. Пишний офіцер стояв на порозі, ласкаво і приємно всміхаючись у невеличкі вуса. Крайнєв схопився йому назустріч. Пальці його самі стискалися в кулаки.

— Пан Крайнєв? — ввічливо запитав офіцер чистою російською мовою, трохи схиляючи, ніби в півпоклоні, голову.

— Це я, — рубнув Крайнєв, відчуваючи, як вся кров приливає йому в обличчя. — І я вимагаю, щоб мені негайно дозволили дати телеграму в наше посольство. Ніхто не має права садовити мене за грати.

Офіцер усміхнувся ввічливо і навіть трохи винувато.

— Я прошу пробачення, — сказав він, — це зробив начальник аеродрому, і, ви самі розумієте, інакше вчинити він не мав права.

— Коли нас випустять? — спитав Волох. Він встав з дивана і, як синя важка брила, виріс за плечем Крайнєва.

— Це буде надзвичайно скоро, — зробив ще приємніше обличчя офіцер. — Можливо, навіть через десять-п'ятнадцять хвилин. Перед тим вам доведеться пройти трохи неприємну процедуру, і саме для того я сюди прийшов. Справа в тому, що нам доведеться вас ретельно обшукати. Ми мусимо переконатися у повній випадковості вашої посадки на цей аеродром і в тому, що ви не мали якихось інших намірів. Зараз обшукують ваш літак, але, на превеликий жаль, це ще не все. Нам доведеться обшукати вас персонально.

— То в чому справа — обшукуйте, — скрикнув Волох. — Обшукуйте і випускайте швидше, бо все одно нічого підозрілого чи забороненого у пас немає.

— Я певний того, — знову вклонився офіцер, — але, на жаль, нам доведеться обшукати вас більш детально. Вам доведеться на кілька хвилин зовсім скинути ваш одяг. На цей час вам дадуть комбінезони, Я прошу пробачити мене, пан Крайнєв, але, ви самі розумієте, така моя служба.

Обличчя Крайнєва палало гнівом, і він ледве стримував себе.

— А як же я, — раптом підвелася Яринка. — Як же я? Тут же всі чоловіки. І мені роздягатися?

— На жаль, неодмінно, — сказав офіцер, знову вклоняючись. — Ви перейдете в іншу кімнату. Там є жінка, і на кілька хвилин вона забере ваш одяг. А зараз я попрошу вас здати мені для перевірки ваші документи і паспорти.

— Я вимагаю, щоб було негайно повідомлено наше посольство, — похмуро сказав Юрій, витягаючи паспорт.

— Навіщо? — відповів офіцер. — Якщо нам доведеться вас затримати, тоді ми повідомимо негайно. Але я певен, що за кілька хвилин ви вже будете в повітрі. Навіщо ж зайві телеграми?

Він весь час усміхався, говорячи, ї усмішка у нього була підлабузницька, розв'язна, підлеслива, Юрій намагався не дивитися на це